Читати книгу - "Вибрані листи"

Лист 23

Пліній Помпонію Бассу[113] — вітання

Вельми приємно було мені довідатися від спільних наших друзів, що ти, як і годиться мудрій людині, належно і впорядковуєш, і проводиш своє дозвілля: живеш у прекрасній місцині, дбаєш про своє тіло, вправляючись і на суходолі, й на морі, багато розмірковуєш, слухаєш, читаєш і, хоч як багато усього знаєш, а щодня щось таки додаєш до тих знань.

Так і має жити у свій поважний вік той муж, що обіймав найвищі магістратури, керував військами й загалом, поки це личило, усього себе посвячував державним справам. Так воно й має бути[114]: молодість і середній вік належить віддавати державі, старечий — собі; так, врешті, й сам закон велить: літній людині віддає дозвілля. То коли ж можна буде й мені, з огляду на вік, узяти собі за взірець такий-от, як у тебе, сповнений блаженного спокою, прекрасний спосіб життя? Коли ж то й моє усамітнення в тихій садибі йменуватиметься не безділлям, а впогідненим життям?[115] Бувай здоровий!

Лист 28

Пліній Вібієві Северу[116] — вітання

Геренній Север, муж вельми вчений, дуже б хотів мати у своїй книгозбірні[117] зображення твоїх краян Корнелія Непота[118] і Тіта Катія, от і просить мене, якщо вони є там, — а ймовірно, що є, — поручити комусь відтворити їх і рисунком, і барвами.

Зайнятися цією справою прошу, власне, тебе, насамперед тому, що саме ти найохочіше сповняєш усі мої бажання, а ще — ти з особливою повагою ставишся до літературних занять, з особливою любов’ю до тих, хто відданий тим заняттям, врешті, й тому, що і свою вітчизну, й усіх, хто вславив її ім’я, ти шануєш і любиш, як і саму вітчизну. Але підбери, прошу тебе, щонайсумліннішого маляра. Бо якщо нелегким є те мистецтво — вловити подібність, малюючи живий образ, то як це мусить бути важко — наслідувати чиєсь наслідування! Тому, ще раз прошу, — подбай, щоб митець, якого вибереш, не схибив[119], пробуючи покращити зразок. Бувай здоровий!

Книга V

Лист 5

Пліній Новієві Мáаксіму[120] — вітання

Мені сповістили, що помер Гай Фанній, і це мене вельми засмутило. Передусім тому, що я любив того порядного, красномовного, доброзвичайного чоловіка; а ще я звик завжди дослухався до його думки. Природа йому дала гострий розум, досвід додав мудрості, правда — готовності до дії[121]. Мучить мене, окрім того, та прикрість, яка трапилася з ним: помер він, не склавши нового заповіту, у старому ж не було тих, кого він дуже любив, були натомість його ненависники. Але й це ще півбіди; найприкріше те, що він залишив незакінченим чудовий твір. Хай як його виснажувала робота в суді, він усе-таки знаходив час описувати кончину тих, кого Нерон або вбив, або вислав з Рима. Завершив уже три ґрунтовно опрацьовані, писані вишуканою латиною книги, щось середнє між історією і виголошуваними в суді промовами. А що ті книги читали й перечитували, то йому дуже хотілося довести до кінця й інші. Мені ж завжди видається жорстокою і передчасною смерть тих, хто працює над чимось безсмертним. Бо ті, хто віддається насолодам, живуть, сказати б, одним днем: прожив день — і вже начебто вичерпав спонуки для подальшого життя. А ті, хто думає про наступні покоління, хто хоче продовжити пам’ять про себе у своїх творах, — тим, коли б не померли, та смерть завжди видається раптовою, бо завжди обриває якийсь їхній задум[122].

Гай Фанній, щоправда, вже давно передчував те, що трапилось. Якось йому наснилося[123], що він серед нічної тиші лежить собі у ліжку, наготовлений працювати (під руками, як завжди, — скринька з рукописами), аж тут, бачиться йому, заходить Нерон, сідає біля нього на ліжко, бере, вже видану, першу книжку про свої злочини, перечитує її до кінця, потім — другу, третю; дочитавши — відходить. Фанній, жахнувшись того сну, витлумачив його так: на чому закінчив читати Нерон, на тому й він, Фанній, закінчить писати. Так воно й сталося.

Згадую про це — і глибока печаль, а з нею й тиха жалість огортає душу: скільки-то безсонних годин, скільки праці у нього пішло намарно! А відтак, і про свою смертність помишляю, про свої писання. Отож, поки життя, докладаймо усіх зусиль, щоби смерті якомога менше залишилось того, що вона може взяти з собою. Бувай здоровий!

Лист 8

Пліній Тітінієві Капітону[124] — вітання

Радиш мені, щоб я зайнявся історією, й не ти один: багато хто не раз спонукав мене до такого писання, та й сам я не проти; не тому, що впевнений у собі (вірити у свої сили, не випробувавши їх — необачно), а передусім тому, що такою вже прекрасною видається мені ця справа — не дозволити, щоб у забуття канули ймена тих, хто заслужив на вічність, а до їхньої слави, що триватиме у віках, долучити й своє ім’я! До нічого іншого так не пориваюся, нічого іншого так не прагну, як, власне, тривання у прийдешніх часах. Чого ж іще більшого може вдостоїтись людина, надто коли її сумління без жодної пляминки, коли її не лякає пам’ять нащадків? Отож, і днями, й ночами, — одне на думці: «…мушу спробувать, як то / Понад землею злетіть…»[125]. У цьому — моя надія, навіть щось вище, аніж надія: «…і, звитяжцем, в усіх на устах буть»[126]. Але досить того, що, думаю, обіцяє сама історія. Промови й вірші мало чого варті, якщо словом тут не сягнеш досконалості. Історія ж, хай як писана, — приваблює, бо ж люди, така вже їхня природа, завжди чимось цікавляться: якоюсь голою відомістю[127] купиш навіть тих, хто наставляє вуха усіляким балачкам та побрехенькам.

Мене ж до тих занять спонукає й домашній приклад: мій дядько, він же й прийомний мій батько, писав, і