Читати книгу - "Вибрані листи"

то якнайсумлінніше, й історичні твори. А ще ж у мудрих авторів знаходжу думку, що йти вслід за предками, — то вельми почесна річ, звісно, якщо вони трималися прямої дороги. То чому зволікаю?.. Я провадив голосні й важливі справи, й ті мої судові промови, хоч я і не покладав на них великих надій, хочу переглянути, щоб така велика моя праця, якщо не додам потрібних старань, не пропала разом зі мною. Бо якщо у якійсь не до кінця доведеній праці покладаєшся на нащадків, то вважай, що незакінчене — все одно що непочате. Скажеш: «Ти б міг одночасно і ті промови переглядати, й писати історію». Ба! Одна й друга справа — не з легких. Достатньо було б з однією впоратись.

З дев’ятнадцяти років виступаю на форумі, та ще й досі мов крізь мряку бачу, хто такий оратор і яким він повинен бути. А що, коли до цього тягара — й новий додасться? Ораторство й історія мають, щоправда, чимало спільного, але саме те, що, здавалося б, є у них спільним, — найбільше й різнить їх одне від одного. Ораторство й історія — розповідають. Але — про різне: воно — переважно про щось дрібничкове, брудне й буденне; їй — пасує переважно усе віддалене, видатне, високе. Воно здебільшого зайняте, сказати б, кістками, м’язами, жилами; її ж предмет — цілісна, в усьому її блиску, жива постать. Воно вабить найбільше силою виразу, його гостротою, натиском; вона — тяглістю, приємністю, навіть солодкістю. Інший тут добір слів, інший тон, інша побудова. Тож найголовніше, як зауважує Фукідід, — що перед тобою: ktema[128] чи agonisma[129]; перше — це історія, друге — промова.

Тому-то я не схильний поєднувати й змішувати ті два предмети, такі різні саме тим, чим і значущі, бо ж у тій мішанині міг би розгубитись і переплутати: замість тут — там якесь слово вписати. Тож і звичною мені, й простою мовою прошу наразі відкласти цю справу.

А ти міркуй вже відтепер, до яких то часів мав би я найрадше братися. До давніх, що їх уже описували інші автори? Дослідження їхні озирнути можна, а от зіставити, де тут що правдивіше, — нелегко. Вдатися до нових, ще не торкнутих? Образ тут не обберешся, похвал — не діждешся. А ще ж за таких, як нині, зіпсутих звичаїв, коли більше доводиться звинувачувати, аніж хвалити, як не поводься, — все одно скажуть, що ти надто скупий на похвали, надто щедрий — на звинувачення, все одно — навіть якщо будеш розсипатись у похвалах, а стримуватись у звинуваченнях. Але це мене не зупинить (для правди вистачить духу), тож, прошу, розгорни переді мною поле праці, до якої закликаєш, визначи тему, щоб я, коли вже наготовлюсь писати, знову не побачив поважної причини для проволоки. Бувай здоровий!

Лист 12

Пліній Теренцієві Скавру[130] — вітання

Збираючись виголосити невеличку свою промову, яку сподіваюсь опублікувати, я запросив декількох слухачів, щоб було перед ким потремтіти; ще декількох — щоби правду почути. Дві речі спонукають мене до виголошення написаного[131]: по-перше, щоб відчути отой трем, отже, й потрібну напругу, по-друге, щоб мене поправили, якщо не зауважу, як то буває, власної похибки.

Я отримав те, чого шукав: знайшов тих, хто щедро поділився зі мною своїм розумінням, та й сам дещо помітив — для покращення. Тож книга, яку я послав тобі, — виправлена. Про що вона — скаже тобі заголовок; інше — сама книга; з нею вже тепер маєш так ознайомитися, щоб і без передмови розуміти, що тут і до чого. Дуже хотів би почути від тебе, що думаєш про цілість, про частини. Я ж або ще притримаю її, обережніший, або впевнено пущу у світ, — то вже куди зверне мене твоя думка, якій довіряю. Бувай здоровий!

Лист 18

Пліній Кальпурнієві Макру[132] — вітання

Добре мені — бо й тобі добре: маєш коло себе дружину, маєш сина. Насолоджуєшся морем, джерелами, зеленню, полями, чудовою своєю віллою. Не сумніваюся, що вона справді чудова, раз її вподобала собі щаслива людина ще перед тим, аніж стати найщасливішою. Я у своїй етруській посілості[133] то мисливством займаюся, то літературою; іноді — і тим, і тим водночас, але й досі не можу тобі чітко сказати, що для мене важче: вполювати якусь дичину чи щось путнє написати. Бувай здоровий!

Лист 19

Пліній Валерієві Павліну[134] — вітання

Бачу, як ти м’яко поводишся зі своїми рабами, от і захотілося саме тобі розповісти, як поблажливо я ставлюся й до своїх. Завжди ношу в душі оте Гомерове: «…pater d’hos epios een[135]» — й наше: «батько сім’ї». Та навіть якби я від природи був суворіший, черствіший, однак мене зламала б недуга мого відпущенника Зосима — так уже він у тій своїй недузі потребує людського тепла![136] Це порядна, готова до послуг, освічена людина. Він і за приписаними йому обов’язками, й за вродженим хистом (сказати б, на чолі написано), — комедійник, і в цьому мистецтві він осягнув чимало. Декламує живо, вдумливо, доладно, але й стримано[137]. На кітарі грає навіть краще, ніж це потрібно комедійникові. А промови, історичні тексти й вірші виголошує так, мовби тільки цьому вчився.

Все це я описав тобі у подробицях, щоб ти знав, скільки-то він один робив мені послуг і якими приємними були вони для мене. До того ж я віддавна люблю того чоловіка, а через його хворобу те почуття ще й посилилося. Це вже природа подбала — ніщо так не підживлює любові, як страх утрати, і той страх раз од разу боляче мене вражає. Якось, декілька років тому, коли він зосереджено й натхненно декламував, ротом йому пішла кров. Я вирядив його до Єгипту[138]; після довгої подорожі, дещо скріпнувши, він нещодавно повернувся. Та ось, декілька днів поспіль напружуючи голос, знову став покашлювати (давня хвороба нагадала про себе), й знову пішла кров. От я й вирішив послати його у твою заміську посілість, що поблизу форуму Юлія, бо від тебе ж не раз я чув, що там і повітря здорове, й молоко найпридатніше для лікування таких-от хвороб. Тож напиши, будь добрий, своїм, щоб його прийняли й щоб він почувся там як вдома, щоб його забезпечували, звісно, за плату, всім потрібним; певно, й лікар знадобиться.