Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

Адам

   Метаюся з кутка в куток, як загнаний звір. Побачити малого я зовсім не очікував. І готовим до цього не був абсолютно. Він мене не помітив, а я не зміг знайти у собі сил підійти. І справа не у тому, що був не сам. Я банально не знав, що йому казати. Каміла, яка тримала мене за руку, стала якорем, яким я надійно вчепився у залишки свідомості. Та не совісті. Погляд почав блукати по людях, вишукуючи каштанове волосся Злати та обличчя з яскравим блакитним поглядом, але ніяк не чіплявся за знайомі риси. Її там не було. Це я зрозумів, коли хлопчика погукала незнайома жінка та ще з декількома дітлахами рушила до виходу з майданчика.

   Зараз моя холостяцька квартира, яку я вважав надійним сховком, стала в’язницею, де докори сумління – найжорстокіші кати. І я не можу вгамувати це огидне відчуття всередині скільки б не намагався себе переконати, що іншого виходу я не мав.

   Після роздумів, які практично зводять мене з розуму, набираю знайомий контакт.

- Надішли місце старту.

- Неочікувано. Пасажир?

- Буде.

- Здивував. Ставлю на тебе.

- Мені байдуже.

- Колись твоя адреналінова залежність вилізе боком. Чекай, - відключається.

   Усі свої статки Влад заробив саме на цьому: підпільні бійцівські клуби, вуличні гонки, азартні ігри. Відкрив клуб, щоб відмивати зароблені гроші.

   Я ніколи не брав участь у гонках з баластом, адже і звичайні перегони – завжди ризик. Та я впевнений у своєму байку та навичках. За п’ять років у мене був лише один програш. Бісовому Іблісу, але після мого повернення я його жодного разу не бачив на вуличних перегонах. Колись я вважав його своїм наставником. Саме він привів мене у цей світ, де панує азарт та адреналін. Зараз же у мене до нього та ж відраза і ненависть, що й чотири роки назад.

   Відкриваю телефонну книгу та натискаю на кнопку виклику контакту, який лише сьогодні з’явився у моєму телефоні.

Каміла

   Витріщаюся на телефон, який вібрує вже другим вхідним дзвінком від Адама. Сьогодні ми обмінялися номерами під його тиском.

   Поява його з дівчинкою мене не аби як здивувала, я навіть на якусь мить подумала, що це його донька. Навіть на хвильку позаздрила їй, адже такого теплого погляду від батька я не отримувала жодного разу. Та й від мами також. Та Адам вкотре мене здивував.

- Так? – врешті наважуюся взяти слухавку.

- А я вже подумав, що тебе викрали єноти. Чим зайнята?

- Десята вечора. Чим я можу бути зайнята?

- Думками про мене? – вловлюю посмішку в інтонації. Навіть уявляю, як зараз вигинається його брова.

- Помрій, - фиркаю, зловлена на гарячому, адже який день поспіль він не покидає моїх думок.

- Саме це й роблю. Чекаю на тебе через двадцять хвилин біля нашого паркану, - щоки вмить спалахують від спогадів про те, що він зі мною робив біля будинку сусідів.

- Навіщо?

- Не дізнаєшся, якщо не вийдеш.

- Я не можу, - батьки точно ще не сплять. Як я маю пояснити, куди йду?

- Рівно через двадцять дві хвилини я під’їду до твоїх воріт і буду сигналити доти, поки хтось не з’явиться. Бажано, щоб це була ти. Одягни штани і куртку.

   Цей нахаба відключається. І що мені робити? Не хочу створювати проблем ні йому, ні собі. Після вчорашнього батько точно не дозволить мені вийти так пізно з дому, навіть якщо скажу, що йду до Альбіни.

    Одягаю піжаму та спускаюся до вітальні, де чути звук телевізора. Ця кімната відгороджена розсувними дверима, котрі зараз відкриті. Батьки розмістилися на дивані. Тато переглядає новини, а мама, спершись на нього, гортає журнал. Проходжу повз них на кухню, наливаю склянку молока та підходжу ближче.

- Добраніч, - вимовляю глухо. Я ніколи не мала приводів їм брехати, поки у моєму житті не з’явився цей сіроокий нахаба. У відповідь отримую лише два стримані кивки, після яких, наче машинально,  засовую двері.

  Повільно підіймаюся сходами і практично зриваюся на біг, коли долаю останній щабель, аби не видати себе слонячим тупотінням.

    У кімнаті нашвидкуруч розчісую сплутане волосся, зв’язуючи його у хвіст, одягаю чорні джинси, такого ж кольору худі та темно-сірий бомбер. Застрибую у кросівки і навшпиньки спускаюся сходами. Двері досі зачинені. Проковзую до кухні та виходжу звідти на задній двір. Уся територія під відеонаглядом. Але я давно знаю усі сліпі зони. Притискаюся до стіни та плавними рухами, щоб не реагували собаки, потрапляю до саду. Видираюся на черешню біля паркану, ступаю на огорожу та зістрибую вниз.

- Фантастика, - чую знайомий голос і оплески ліворуч. – І чому не ти наступний агент 007?

- Мені лізти назад? – дратуюся.

- Без поцілунку нікуди не пущу.

   Адам злазить з мотоциклу, швидко долає відстань між нами та впивається у мої губи вимогливим поцілунком, розкриваючи вуста язиком. Тіло знову обдає гарячою хвилею. Хапаюся за його шкіряну куртку на плечах, стискаючи прохолодний матеріал пальцями, та відповідаю на поцілунок. Жадібно. Наче він от-от зникне. Тремчу у його руках, котрі притискають моє тіло ще ближче, розганяючи тілом збудження. Тепер я знаю, що це саме воно.

- Я чекав не це увесь день, - шепоче, розриваючи поцілунок. – А тепер поїхали.

- Куди?

- Якщо скажу – відмовишся. Поїхали, - підходить до байку та простягає мені шолом. Беру його в руки та помічаю, що він одягає інший.

   Сідаю позаду нього, міцно обіймаючи.

   Мчимо нічною трасою хвилин двадцять, але не зупиняємося. Уже знайомі відчуття заполоняють нутро. Відпускаю його торс із захвату та підіймаю руки над головою, зустрічаючи долонями опір повітря. Прикриваю очі та насолоджуюся відчуттям польоту. Мені зовсім не страшно. Ніколи не відчувала більшої свободи, ніж у цей момент.

   Через декілька хвилин прибуваємо до іншого кінця міста, де зібрався великий натовп та інші мотоциклісти.