Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

- Що відбувається? – запитую, підійнявши забрало, щойно Адам зупиняється.

- Ми беремо участь в перегонах, Клементинко, - обертається до мене, повністю знявши шолом.

- Адаме, я проти! – підриваюся та відчуваю хватку на стегнах. – Дай злізти!

- Поясниш, чому проти?

- Тому що… - не відразу знаходжу аргументи. – Це ж протизаконно! І ти…

- І ти, і я живемо лише раз. І на виправних роботах я не через це, раптом що. То як, готова обігнати вітер?

   Через кілька секунд приймаю рішення. Навіть якщо моє життя закінчиться в його обіймах, хіба це того не варте? Та й чи колись належало воно мені? Та у цю мить лише я приймаю рішення. Не промовляючи ні слова закриваю забрало, та обвиваю тіло Адама руками, міцно втискаючись у його спину.

   Хтось на фоні оголошує учасників, промову та старт. Усі слова пропускаю повз вуха, поки з шаленим свистом не зриваємося з місця. Все, що я відчуваю – шалений азарт, тіло Адама під своїми руками та рух крові по судинах.

   Відриваю голову від його спини та повертаю назад. Нас наздоганяє інший учасник.

- Швидше! – намагаюся перекричати свист вітру та, за звичкою, тисну шенкелями[1] на боки мотоцикла, тільки тоді розумію, що він не чує. Припідіймаюся на ноги та кричу ближче до його вух, аби пришвидшився. Очевидно, він почув мій крик. Набираємо ще більшу швидкість та відриваємося від учасників позаду. У мені горить нестримне бажання виграти гонку. Хоч і давно мріяла зробити це верхи, але азарт не полишає й тут.

   На поворотах байк нахиляється під небезпечним кутом, але я чудово контролюю своє тіло, повторюючи за Адамом рухи корпуса. Здається, мчимо половину вічності під рев двигуна, хоча, насправді, минає близько двадцяти хвилин.

   Перетинаємо фінішну лінію під оглушливий свист. Зіскакую перша та знімаю шолом. Адам все ще сидить верхи на мотоциклі, але також позбувається шолому. Під виром емоцій та адреналіну, які змусили мою кров закипіти, перша цілую його. Глибоко. Гаряче. Відчуття змушують притиснутися ще ближче. На мою сідницю лягає гаряча долоня та міцно стискає, від чого я прикушую його губу.

   Раптом різкий ривок відриває мене від хлопця. Не встигаю зрозуміти, що трапилося, коли в обличчя летить оглушливий крик:

- Ти що твориш, дурепо? – кілька разів швидко кліпаю, аби переконатися, що мені не здалося. Та навіть не встигаю прийти до тями, коли опиняюся за спиною Адама.

- Не смій до неї торкатися! – від громоподібного басу, у якому досі не чула стільки люті, мимоволі здригаюся.

- Соколовський, - чую сміх Артура, - у тебе якийсь фетиш на баб, що мають до мене відношення? Цього разу здивував ще більше, - визираю з-за спини Адама та ловлю погляд Артура, - Камі, а татко знає, де зараз його золота гуска? Вирішила влаштувати бунт? Проміняла солідного нареченого на невдаху?

- Закрийся, Яблонський! І провалюй на хрін! Бачу, писок у тебе вже загоївся. Підрихтувати?

- Ну ти й бовдур, Соколовський! – зі сміхом розвертається та йде. Терпіти його не можу. А близьке знайомство Адама і Артура застає зненацька.

- Звідки ти знаєш цього виродка? – гарчить, обертаючись.

- Він мій брат.

-------------------------------------------

[1] Шенкель – внутрішня частина ноги від коліна до щиколотки, якою вершник управляє конем.