Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

Каміла

- Жартуєш? – говорить роздратовано. Увесь його вигляд свідчить про те, наскільки він злий.

- Це правда, - відповідаю коротко

   Адам закидає голову назад і моторошно сміється, тільки от ні краплі веселощів у цьому звуці немає.

- Та ти, матір твою, знущаєшся з мене… - говорить ледве чутно. Не знаю, чи адресовані ці слова саме мені, але підходжу та беру його за руку, яка здригається від мого дотику.

- Адаме, не знаю, що між вами трапилося…

- Каміло, - вперше називає по імені і різко висмикує свою руку з моїх пальців, - дай мені декілька хвилин заспокоїтися. Не хочу наговорити зараз зайвого.

   Відступаю на кілька кроків назад. Горло стискає образа. До очей підступають сльози. Розумію, що Адам вороже налаштований до Артура, але ж я не обирала собі брата – він уже жив сім років, коли я народилася.

   До Адама підходить високий худий хлопець, який змушує дратуватися його ще більше.

- Сьогодні ти зірвав джекпот, Соколе! Усі знають, що ти не береш участь у таких заїздах після останнього разу, тому ставили на Ібліса, - тицяє рукою в сторону. Машинально повертаю голову і бачу Артура, на якому висить Альбіна у дуже відвертому вбранні. Вона завжди намагається привернути до себе увагу зовнішнім виглядом, але такою бачу її вперше.

   Не слухаю далі розмову Адама і того чоловіка. Йду до подруги. Адам злий. Я без телефону та грошей. Потрібно якось потрапити додому. На щастя, навіть Артур кудись відходить. Альбіна помічає мене та кривить губи у дивній посмішці.

- Ну, привіт, - мені здалося чи я чую зневагу у її голосі? – Думала, швидше пінгвіни полетять, ніж зустріну тебе тут. Та ще й з ким? Правильна Камі з самим Соколовським, королем вуличних перегонів і підпільних боїв? – фиркає. Від її зневажливого тону неймовірно злюсь. Хоч і поведінка Адама мене образила і я розумію, що він зовсім не домашній слухняний хлопчик, але назвати його поганою людиною язик не повертається.

- Я хоча б обрала собі короля, а ти – справжнісінького блазня.

   Розвертаюся, щоб піти, адже зрозуміла, що про допомогу просити не варто, але відразу врізаюся у міцні чоловічі груди. У ніздрі вбивається знайомий гіркуватий запах парфумів.

- Більше так не роби! – легко струшує за плечі Адам.

- Як? – розгублено запитую, підіймаючи погляд.

- Не зникай. Тут повно ідіотів. Я хвилювався, - міцно обіймає та цілує у скроню. – Пробач. Не хотів тебе образити.

- Ти мене не ненавидиш? – бурмочу у його груди.

- Не зможу. Навіть якби захотів. Давай забиратися звідси? – відсторонюється та заглядає в очі.

- Добре, - без вагань погоджуюся.

   Кидаю погляд через плече і ловлю повний ненависті погляд Альбіни. Мабуть, подруги у мене більше немає.

   Коли Адам веде мене за руку та знову сам одягає на мене шолом, мене зсередини розриває безліч запитань, які я не наважуюся йому задати, тому що не впевнена, що маю на це право, адже хто ми один для одного?

   Через декілька хвилин поїздки зупиняємося на автозаправці.

- Ходімо, - першим злазить з сидіння та простягає руку.

- Я зачекаю на тебе тут.

- Думаєш, я залишу тебе саму посеред ночі у такому місці? Підіймайся.

   Таки знімаю шолом та хапаюся за його руку та йду слідом до приміщення. Яскраве світло всередині змушує мружитися.

- Перекусимо? – повертає голову.

- Я не їм так пізно.

- Пфф. Вночі уся їжа смачніша, - підходить до каси та робить замовлення з незрозумілих для мене назв страв.

- Займи нам місце, доведеться трохи зачекати, - киваю та прямую до вікна, де вздовж довгої стійки розташовані високі крісла. Крім нас тут зараз і так нікого немає.

    Поки декілька хвилин розглядаю у вікні, як трасою проносяться автомобілі, розсікаючи темряву вогнями фар, підходить Адам з двома паперовими стаканчиками. Один простягає мені разом з двома стіками цукру.

- Я не знав, скільки цукру ти кладеш у каву.

- Без цукру.

- А з ним пробувала? - підіймає брову у звичній манері.

   Не відповідаючи на його запитання, знімаю пластикову кришку, розриваю один пакетик та всипаю вміст. Адам висмикує дерев’яну паличку з диспенсера, що стоїть неподалік, та розмішує цукор. Куштую напій та відразу розумію, що так дійсно смачніше. Чекаю від нього якийсь колючий коментар, але його немає. Хлопець мовчки допиває свою каву та знову йде до каси.

- Поїхали? – запитує, коли підходить, тримаючи в руках великий пакунок.

   Підіймаюся, забираю порожній стаканчик та викидаю у смітник, який помічаю біля виходу.

- Куди ми їдемо?

- Побачиш.

- І це уся інформація?

- Ти хвилюєшся про свою безпеку? Не варто. Ми просто поговоримо, - знову дратується.

   Не хочу злити його ще більше. Мовчки одягаю шолом та сідаю позаду, перехоплюючи пакунок, який він вкладає до моїх рук.

    Коли звертаємо з шосе у сторону поля – таки трохи починаю хвилюватися. Ні сліду цивілізації. Повітря стає вологішим, а верби, які попереду розгойдують тонкі гілки, свідчать про те, що ми прямуємо до водойми.

   Коли Адам зупиняє мотоцикл, накручую себе настільки, що не можу промовити ні слова, відчуваю лише тремтіння рук та колін, хоч і глибоко впевнена, що він не заподіє мені шкоди.

   Після того, як знімаємо вкотре шоломи, хлопець забирає з моїх рук пакунок, простягає руку, за яку я відразу хапаюся, веде вздовж верб, та звертає праворуч. Помічаю, що одне дерево розчахнулося навпіл і друга половина лежить над водоймою.

- Я не вмію плавати, - попереджаю відразу, адже зрозуміла, що він хоче розміститися на тій колоді.

- Ми не будемо плавати, але там глибина по коліна. Хочеш, зайду у воду, щоб тебе переконати?

- Не потрібно, - обережно йду слідом та сідаю поруч.

- Сьогодні бургери, - простягає мені один, - та картопля-фрі. Мега шкідливо.

    Мовчки жуємо кілька хвилин, поки Адам не порушує тишу, яку до цього часу заповнювало скрекотання жаб та поодинокі звуки, які видають найстійкіші цвіркуни, які не злякалися осінньої прохолоди.