Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

- У вас різні прізвища. Ти – Гордієнко, він – Яблонський. Яким чином ви брат і сестра? – запитує, не повертаючи до мене голови.

- У нас один батько,  - цю тему я підіймати не люблю, але вирішую бути відвертою. – Мама Артура, Олена, завагітніла ще в університеті, але у нього на той час уже була наречена з відповідної сім’ї – моя мама. Він не відмовився від сина, але й повноцінної сім’ї не створив, підтримуючи їх фінансово та вділяючи крихти часу Артуру. Усе стало лише гірше, коли з’явилася я.

- Чому ти так вирішила?

- Почула розмову батьків. На той час мені було дев’ять, Артуру – шістнадцять. Він скажено ревнував батька до мене, адже ми жили разом, як сім’я. Тато, відчуваючи провину, постійно покривав усі його косяки. Змусив його здобути освіту та взяв до себе на роботу.  Але останній промах, після якого він два тижні валявся на лікарняному ліжку, батько пробачати відмовився. Йому не потрібні подібні скандали, аби не чорнити репутацію. Обіцяв позбавити його грошей та роботи.

- Що за сутичка? – питає байдуже.

- Підпільні бої, де цьому індику нарешті набив морду якийсь Роккі[1].

- Не називай мене так, - повертає голову до мене та криво посміхається.

- Як? – спантеличено запитую.

- Роккі. Я – Адам, єдиний та неповторний.

- Це був ти?

- Угу. Тепер ношу коням сіно та відсиджую зад по п’ять пар на день через розтовчену фізіономію твого братика. Та зараз мене хвилює інше… Твій батько знає про онука?

    Тіло обдає морозом. Зовсім не від прохолоди водойми, а від поганого передчуття. Про що він говорить?

- Що… ти маєш на увазі? – апетит зникає відразу. Тривожні дзвони, які починають калатати у голові, глушать усі звуки навколо.

-  Отже, ти точно не в курсі, - констатує, вглядаючись у темну гладь річки.

-   Адаме, я уявлення не маю, про що йде мова. З Артуром ми ніколи не були близькими: не жили у одному домі та не проводили час удвох, як належить брату і сестрі. Ми практично чужі люди.

   Про усі приниження та знущання з його сторони, коли ніхто не чув та не бачив, вирішую змовчати. Одного разу я поскаржилася тату, на що отримала шквал звинувачень у брехні. Очевидно, що Адам не палає прихильністю до брата, але знову розповідати про те, як він давав мені стусани я не хочу. До сьогоднішнього вечора востаннє ми бачилися два місяці тому на сімейній вечері, не обмінюючись навіть привітаннями. Тепер Артур вирішив ігнорувати моє існування і цей факт приносить лише полегшення.

   Адам також відкладає пакунок та тягнеться до гілки верби. Обхоплює її долонею, зриваючи листя, та кидає перший листок у воду, спостерігаючи, як його відносить течія.

- Я познайомився з Артуром, коли мені було шістнадцять. Йому - двадцять один, коли перейшов займатися до іншого спортивного клубу. Зростом і масою я уже його наздогнав, тому часто ми тренувалися разом. Приблизно через рік він привів мене на свій бій. Вже у наступному і я взяв участь, тому ми стали бачитися ще частіше.

- Навіщо ти це робив? Через гроші? – єдине, що спадає мені на думку.

- Ні. Це останнє, що мене цікавило.

- У твоїх батьків не виникало питань стосовно синців? Впевнена, вони були…

- Ти зараз ставиш не ті запитання, - повертає до мене голову, - мова не про мене. Це лише передісторія. Так от, - знову відвертається, - коли мені виповнилося вісімнадцять, я почав також брати участь у перегонах, адже там дещо інші правила. Артур лише робив ставки. Саме там постійно з'являлася дівчина, яка щоразу і дуже наполегливо з ним сперечалася, закінчуючи чергову спробу розмови сльозами. Від моїх розпитувань він лише відмахувався, тому я вирішив, що це не моя справа. Поки  перед черговим тренуванням не побачив ту ж саму дівчину біля входу до спорткомплексу. З дворічним хлопчиком на руках. Навіть одного погляду на малого вистачило, щоб зрозуміти, хто його батько - чорнявий і кароокий, як Артур, ті ж риси обличчя…

   Адам замовкає, втупивши погляд на воду. Не наважуюся порушити тишу, адже не знаю, що сказати. У мене є племінник. Батько має онука… Я жодного разу не чула ні від Артура, ні від тата подібної інформації, тому це означає лише одне – брат не визнає факту свого батьківства. Сволота.

- Дівчина знову плакала, загороджуючи йому вхід до приміщення. Їх розмови я не чув, але те, як Артур грубо її відштовхнув з дитиною на руках, від чого вона навіть на ногах втриматися не змогла, побачив дуже добре. З такого боку я побачив його вперше. Це не те, на що згоден закривати очі.

- Ну, мене це не дивує. Він ще той козел. Ти втрутився?

- Втрутився… - зітхає. – Артур уже зник всередині, коли я підбіг до дівчини та хлопчика. Вона просила його про допомогу, адже не мала можливості утримувати дитину, тому що жила з бабусею та дідусем пенсіонерами, котрі не мали достатньо ресурсів, аби тягнути усе на собі. Артур відмовився від малого, заперечуючи свою причетність до появи дитини на світ. Після моїх спроб вправити йому мізки наші стосунки зіпсувалися. Ще більшим каталізатором стало те, що Златі почав допомагати я.

- Ти? – дивуюся.

- Мені було шкода малого. Та і її теж, адже після цього випадку вона не припинила з'являтися знову. Її відчайдушні спроби достукатися до Артура наводили лише на одну думку – дівчина у відчаї. Більше за черговим приниженням я спостерігати не зміг: запропонував допомогти за умови, що вона більше до нього не наблизиться, адже Артур почав реагувати ще агресивніше – він дав їй ляпаса на очах у цілого натовпу.

- Який жах… Вона хоч була без хлопчика?

- Ні, ввечері вона приходила сама. Артур отримав від мене удар у відповідь, а Злата погодилася  на пропозицію. Я винайняв їм квартиру та допомагав фінансово, аби вона могла зайнятися малим.

   Адам вкотре мене дивує. Після нашої першої зустрічі ні за що у житті не повірила б, що цей балагур здатен на подібні вчинки. Від цього усвідомлення груди заповнює дивне, досі мені невідоме відчуття, яке розноситься по тілу ніжними хвилями та відгукується у серці швидким стукотом.