Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

— Гадаю, час я знайду, капітане, але не певна, що можу розказати про Мак-Олі ще щось, крім того, що ви почули вчора.

— Перепрошую, міс Грант, я не ясно висловився. Просто подумав, що було б непогано пообідати... Я тут майже нічого не знаю, тож, може, ви могли б показати мені... якщо вільні, звісно... де перекусити.— І чому так важко зупинитись?

Голос її повеселішав.

— У такому разі, капітане, я згодна. Дайте мені п’ятнадцять хвилин. Зустрічаємося на сходах біля моєї контори.

П’ятнадцять хвилин по тому я чекав на сходах Будинку письменників і дивився на площу. Вона вийшла і постукала мене по плечу:

— Капітане Віндгем.— Посміхнулася.

— Будь ласка, називайте мене Семом.

— Гаразд, Семе,— погодилася вона, узяла мене під руку і повела сходами вниз.— Почнемо знайомство з кулінарними дивами Калькутти?

Мені сподобалося, особливо слово «знайомство». Воно обіцяло продовження.

— Ви не проти того нового ресторану, «Червоний слон» на Парк-стрит? Про нього тільки й мова. Давно чекаю, з ким би туди сходити.

Ніколи про нього не чув. Та яке це має значення? Що б вона не запропонувала, я б на все погодився, навіть на обід із трьох страв у місіс Теббіт.

— Ходімо!

Я так радо погодився, що вона розсміялася, як школярка на пікніку, і я відчув незрозумілий приступ гордості. Схоже, сміялася вона з мене, але мені байдуже. Вона взяла мене за руку і потягла вулицею, гукнувши тонга. А я не міг звільнитися від думки, як же дивно тримати руку іншої жінки.

Погонич натягнув віжки, й екіпаж зупинився біля тротуару. Худорлявий хлопець, самі м’язи та сухожилля, шкіра аж почорніла від бенгальського сонця. Я допоміг Енні сісти, заліз сам.

— Парк-стрит,— сказала вона.

Погонич знову смикнув віжки, і ми влились у транспортний потік. Поїхали в бік Еспланади, подалі від людних вулиць навколо площі Далхаузі, і незабаром уже котили по Майо-роуд до шляхетної Парк-стрит.

«Червоний слон» виявився пристойним закладом, що займав перший поверх великого чотириповерхового будинку. Завдяки тонованим вікнам і масивним дерев’яним дверям, перед якими стояв не менш масивний сикх, іззовні майже нічого не можна було роздивитися. Часом мені здавалося, що в Калькутті кожний другий сикх — портьє. Зрозуміло чому. Вони значно кремезніші за місцевих бенгальців. Допоки в Калькутті є двері, сикх не залишиться без роботи. Чолов’яга ввічливо кивнув і провів нас усередину.

Там усе було темним і блискучим, як у якомусь модному ритуальному салоні. Чорна мармурова підлога, дзеркальні стіни, столики чорного дерева, під однією зі стін — бар із високими чорними стільцями і чорним барменом.

— Барвисте місце,— зауважив я.

Енні розсміялася.

— У Калькутті, капітане, що чорніший ресторан, то ексклюзивніший.

У такому разі, промайнула думка, «Червоний слон» — найексклюзивніший.

Проблеми почалися з появою метрдотеля, європейця в пенсне, який матеріалізувався перед нами і загородив дорогу. П’ять футів чотири дюйми на зріст чи може трохи вищий завдяки високо задертому носу, з манерами, чорнішими за інтер’єр.

— Ви резервували столик? — запитав він тоном, яким лікар міг би поцікавитися, чи страждаєте ви на сифіліс. Судячи з кількості вільних столиків, відсутність резервування перешкодою не була. Утім він мало не зойкнув, почувши негативну відповідь, і зазирнув у книгу завбільшки як він сам.

— Боюсь, нічим не можу допомогти,— похитав він головою, немов його щойно попросили провести складну операцію.

— Не схоже, що у вас багато відвідувачів,— сказав я.

Знову хитання головою.

— Дуже шкода, але вільних столиків немає принаймні до третьої.

— Навіть одного-єдиного не знайдеться?

— Боюсь, ні,— відповів він і повернувся до Енні.— Може, зайдете в ресторанчик трохи далі?

Обличчя її раптом змінилося, немов вона отримала ляпаса.

— Ходімо,— потягла вона мене за руку.— Знайдемо щось інше.

— Стривай.— Я повернувся до метрдотеля.— Невже ви не зможете знайти для нас куточок?

Він знову похитав головою.

— Сер, мабуть, недавно в Калькутті.

Я так часто це чую, немов Калькутта дуже відрізняється від решти міст імперії. Ці слова вже починають мене дратувати.

— Звідки ж я, на вашу думку? З Тімбукта?

— Будь ласка, Семе,— попросила Енні.— Ходімо. Заради мене.

Сперечатися з нею не хотілося. Я спопелив метрдотеля поглядом, повернувся і вийшов слідом за Енні.

— У чому проблема? — запитав я, коли ми опинилися на вулиці. Вона не відповіла, просто йшла попереду мене. Я не дуже знаюся на жінках, але видно було, що Енні дуже засмучена.— Усе гаразд?

Вона обернулася.

— Усе добре.

— Гадаю, краще сказати мені правду.

Вона завагалася.

— Чесно, усе добре. Це вже не вперше.

Навіть і гадки не маю, про що вона.

— Що саме не вперше?

Вона поглянула на мене.

— Ви дійсно нічого не розумієте, Семе? — Зітхнула.— Столика для нас не знайшлося, бо таким, як я, перебувати там — дурний тон. Якби ви прийшли туди з англійською дамою, і клопоту не було б.

У мене аж кров закипіла.

— Смішно! І всі ці дурниці лише тому, що ви частково індійка?

Може, я і новенький у Калькутті і не знаю звичаїв, але це вже гротескно, з мене досить. Я повернуся до ресторану, іще не впевнений, що робитиму, але ж я поліцейський, а посилатися на свою владу в нашій професії навчаєшся швидко.

Вона взяла мене за лікоть.

— Будь ласка, Семе,— сказала втомлено, на очах зблиснули сльози. І цього було достатньо, щоб позбавити вітру мої вітрила.

— Гаразд,— погодився я.— Але ж мусимо ми десь поїсти.

Вона на мить замислилась, і на обличчі засяяла посмішка.

— Є тут недалеко місце, яке вам сподобається. Хоча воно не таке вже і вишукане.

Якщо її це заспокоїло, то я згоден. Вона повернулась і гукнула рикшу.

Ми зупинилися біля пошарпаного маленького будиночка, двері якого виходили просто на тротуар. На другому поверсі була прикручена вивіска «Гламорган Готель». Усередині не було вільного місця. Поміж гостей за маленькими прямокутними столиками снували офіціанти в білих сорочках. Ресторан займав два поверхи, головну залу і мезонін. Декор був простим: білені стіни і картаті скатертини, усе просочилося приємним запахом кухні. Високо на стелі гуло кілька