Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

індійців ми всі маємо однаковий вигляд.

— Про що вас розпитував інспектор?

Слуга завагався.

— Розпитує переважно про майстра сагиба і Коссіпор. Дуже наполягає, а я відповідаю, що нічого не знаю про це. Урешті-решт він приймає мої свідчення. Переглядає теки майстра сагиба,— він знову вказав на стіл,— і особисті папери.

— А де ці особисті папери?

— У кабінеті майстра сагиба.

Він провів мене до кімнати без вікон, трохи більшої за шафу. Більшість місця займав дерев’яний стіл і полиці. На столі були розкидані теки і папери.

— Я не встиг скласти теки після огляду інспектора сагиба,— вибачився слуга.

Я зазирнув у деякі папери. Переважна кількість була кореспонденцією ділового характеру: Мак-Олі прохав різних людей втрутитися в земельні та податкові справи тощо. Імена адресатів нічого мені не вказували. А от на полиці над столом стояло кілька брунатних тек, усі підписані «Бучан».

Я взяв одну і погортав сторінки. Кореспонденція, датована 1915 роком; переважно листи від Джеймса Бучана, одні надруковані, інші написані рукою, і копії відповідей Мак-Олі, усі в чорних вугільних плямах, які лишаються від копіювального паперу. Наскільки я зрозумів, вони теж стосувалися ділових угод: страйк на одному з джутових млинів Бучана, проблеми з річними перевозками, з якими зіткнувся Бучан, намагаючись доставити гуму зі своєї плантації у Східній Бенгалії, нічого кримінального. Але я і сам не знав, чого шукати.

— А інспектор забрав якусь теку? — запитав я.

Слуга кивнув.

— Так, сагибе. Три теки, усі з тієї полиці.

— На них також було написано «Бучан»?

— Не пам’ятаю, сагибе. Може, у нього спитаєте?

Залюбки б це зробив, якби знав, хто він такий.

— Маю переконатися, що інспектор сагиб забрав усі потрібні теки,— збрехав я.— Він їх уважно переглянув?

— Ні, сагибе. Бере ці теки, не відкриваючи їх. А тоді читає кореспонденцію. Він іще переглядає таке у їдальні й обшукує спальню майстра сагиба, але інших документів не бере.

— Він приходив до міс Ґрант?

— Ні, сагибе. Він приходить набагато пізніше. Після восьмої вечора. Ґрант мемсагиб приходить о шостій.

Я подумки відтворив події. Наша зустріч із міс Ґрант, під час якої вона ні слова не сказала про те, що піде до квартири Мак-Олі, закінчилася приблизно о п’ятій. Годину по тому вона була вже тут, забирала теку. Якщо вона просто повертала в кабінет урядові документи, чому не забрала усі теки на столі? Чому взяла лише одну?

Іще через дві години приходить англієць у формі, представляється інспектором поліції, розпитує про Коссіпор і переглядає папери Мак-Олі. Бере три теки, усі з полиці, на якій лишилося листування із Джеймсом Бучаном. Той факт, що він обшукав спальню, свідчить, що того, на що сподівався, не знайшов. Може, шукав ту теку, яку забрала міс Грант? Це все припущення, але низка запитань без відповідей цілком виправдовує ще одну зустріч із міс Грант. І від однієї думки про це я зрадів більше, ніж варто було.

— Покажіть мені спальню Мак-Олі сагиба,— повернувся я до справи.

Кімната була заставлена скринями, наполовину заповненими одягом і дрібничками, які прикрашали життя Мак-Олі. Єдина кімната у квартирі, де відчувалася його присутність. На туалетному столику — світлина Мак-Олі з жінкою. Та ж сама, що і на світлині з його гаманця.

— Що станеться з його речами?

Слуга знизав плечима.

— Не знаю, сагибе. Я лише складаю.

На мене накотила хвиля суму. Припускаю, що на мій настрій впливає куріння «О», але цього разу почувавсь я по-іншому. Узяв світлину, сів на ліжко й уважно її роздивився.

Два дні тому Мак-Олі був одним із найвпливовіших чоловіків у Бенгалії; його однаково поважали і боялися. А тепер пам’ять про нього вже наполовину стерлася. Усе, що від нього залишилося, наслідок п’ятдесяти з лишком років життя, було загорнене у вчорашні газети. Ще трохи, і всі ці речі кудись повезуть і забудуть про них.

Від цієї думки стало моторошно. Урешті-решт, що залишиться від усіх нас після смерті? Кількох особливих увічнять у бронзі або у камені, або на сторінках історії, а решта... Які сліди залишаться, крім спогадів у коханих, вицвілих світлин і жменьки дрібничок, накопичених за життя? Що залишилося від Сари? Мої спогади не вшанують її розум, а світлини не відтворять її красу. Та принаймні в моїх спогадах вона живе. А якщо помру я, хто пам’ятатиме про мене? Занадто вже промовистою була паралель із Мак-Олі, щоб її не помітити і не звернути на неї увагу.

— Складіть усе у скрині,— наказав я.— І теки з кабінету також. Я пришлю по речі констеблів. Тут можуть бути потрібні нам докази.

Дивний наказ, і навіть я сам не розумів, навіщо його віддав. Якщо і були докази, їх уже забрав той сагиб, що приходив минулого вечора. Правда полягала в тому, що не було тут ніяких цінних доказів. А я захищав пам’ять про померлу людину, про чоловіка, якого ніколи не зустрічав,— принаймні, поки він був іще живий. Навіщо? Бо його минуле перегукувалося з моїм? Байдуже. Я не дозволю спогадам про нього так швидко вмерти. Вшаную його тим, що знайду вбивцю.

Слуга провів мене до дверей, і я йому подякував.

— Що ж ви тепер робитимете, хазяїна у вас не лишилося? — поцікавивсь я.

Він ледь помітно усміхнувся.

— Хто знає? Якщо пощастить, знайду інше місце. Інакше доведеться повертатися до рідного міста.— Він вказав угору.— Усе в руках богів.

Десять

овернувшись на Лал-базар, я знайшов на столі записку від Деніелза. Лорду Таггарту потрібен звіт. Розказувати особливо нема чого, та й не подобається мені, коли Деніелз увесь час смикає. Утім, за довгі роки я усвідомив, що в таких ситуаціях найліпше не звертати на них уваги, і вирішив пообідати. Але куди саме йти, не знав. Тут вам не Лондон. У тропіках англієць може підхопити дизентерію, лише подивившись на несвіжий сандвіч, тож вибір закладу харчування — мало не справа життя і смерті.

Підкорившись миттєвому бажанню, я підняв слухавку і попросив з’єднати з Енні Грант із Будинку письменників. Вона відповіла після третього гудка.

— Міс Грант?

— Капітане Віндгем? Чим можу допомогти? — Голос у неї був стривожений.

— Чи не хочете зі мною пообідати? Якщо вільні, звісно.

Я запевняв сам себе, що обід — то привід для того, щоб поставити їй кілька запитань, але то була лише частина правди. Щось там,