Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

— Чуєш, не вдавай із себе невинного!

— Якби твій брат був справжнім чоловіком, справжнім мачо, він би без проблем їй засадив.

— Мій брат ще малий, тому обирай слова, коли про нього говориш…

Четверо Асів підходять ближче, щоб послухати.

— Так, дорогенький. Не моя провина в тому, що прийшла та жовта сука. Тіто позичив у мене голову Велетня, я навіть скинув йому ціну, бо він твій брат, але ж навіщо мені знати, чому він ту голову позичив. Мене це не обходить.

Ми облишили журнали і футбол, адже назрівала буча. Четверо Асів дуже люблять Тіто. Вони не терпітимуть, щоб якийсь жевжик на кшталт Ромуальдо нагрівався на ньому, адже Тіто — лише хлопчик, і йому було цікаво, як це все робиться… Зрештою, з чогось же треба починати. Анісето — найрозлюченіший із усіх.

— Сраний сутенер!

Ромуальдо тицяє йому в око. Четверо Асів кидаються на нього, але Ромуальдо виривається: чого ви до мене причепилися з цією хрінню, Хіна — шльондра, її навіть не Хіною звати, я не маю з нею нічого спільного, припиніть до мене лізти, вилупки, досить із мене справ із такими шмаркачами, як ви, все, я йду, де моя голова, я забираю голову і більше ніколи не прийду в цей район. Андрес залізає за прилавок і з’являється з моєю головою на плечах, притримуючи її руками й пританцьовуючи.

— Зніми мою голову, сраний шмаркачу!

— Вашу голову, вашу голову, голову з коралів, гляньте лишень… голова дона Ромуальдо.

Ґабріель встає до нього обличчям. Усі ми починаємо встрявати у сварку, бо все це скоро перейде у щось більше, у щось цікавіше. Не клей дурня, Ромуальдо, весь район знає, що ти робиш із Хіною й головою Велетня, наживаючись на тому, що дівка трохи пришелепкувата. Хай Ромуальдо йде, — кажемо всі ми, — ніхто за ним на цьому районі не сумуватиме, відтоді, як він купив собі годинник на позолоченому ланцюжку, то думає, що ніхто не помітить його моторолер, хай Ромуальдо йде звідси, він сраний сутенер. Та спочатку хай поверне Тіто гроші.

— Нічого я не поверну.

Андрес знімає мою голову.

— Віддай мені голову, кажу тобі. Словом, я йду звідси й нічого не сталося… Район злодюг, їй-богу…

— Ось так, значить? Злодюг? Дон Ромуальдо захотів своєї голови, диви на нього, скорімося його волі, адже він тепер — велике цабе, ще й моторолера зібрався купувати.

— Наче ж казали, що він збирався купувати одну з тих великих чорних машин із шофером на додачу?

— Мені здається, йому більше до вподоби білі кабріолети…

— Чи червоні.

Ніхто не звертає уваги на Ірис, яка верещить через те, що Андрес кинув мою голову на підлогу. Затихло стукання настільного футболу. Ну ж бо, Хіно, заспокойся, не будь дурепою, хтось тримайте її, бо вона наче з глузду з’їхала, ще не дасть нам поговорити з доном Ромуальдо.

— Чуєш, Ансельмо, глянь на цього дона Ромуальдо, бо ж тепер, коли він став власником голови Велетня і збирається купити собі авто, ми маємо шанобливо до нього звертатися — дон, так ось, дон Ромуальдо просить нас зробити йому ласку й віддати йому його голову Велетня, бо ми можемо її замастити.

— Як дивно. А я й не знав, що то його голова. Я гадав, що такий собі Ромуальдо ходив тут і помирав із голоду, сраний сутенер, не знав, де впасти і здохнути.

— Як ти міг таке подумати!

— Обережно, Антоніо, не пошкодь раптом голову дона Ромуальдо, вона дуже ніжна.

— Бляха, віддайте її…

Наближається Ґабріель.

— Не кричи тут, Ромуальдо. І ти, Хіно, замовкни, не будь дурепою! Сюди можуть прийти карабінери і закрити мене, хіба ви не бачите, я працюю підпільно, без ліцензії. Все, Хіно, досить, стули пельку, бляха, тримайте її, не давайте їй навіть слова сказати.

Ірис кидається на підлогу, щоб обійняти мене. Пилюка з підлоги пече мені очі. Андрес піднімає мене й починає бити, немов у барабан, а троє інших Асів разом із Тіто виконують імпровізований танець там-там-там-там, наче від ударів його долонь мені не боляче, там-там-там-там, вони підіймають із підлоги Ірис, там-там, щоб вона, плачучи, станцювала з ними під ритм ляпасів, якими вони осипають моє обличчя, там-там-там-там-там, ну ж бо, Хіно, крутися, ну давай, ще разок, ще один вихиляс, а ось і Ромуальдо розділяє наш гурт, щоб напасти на Андреса, який упускає мене на підлогу. Ірис схлипує, захищаючи мене від інших, які хочуть мене підняти, всі ми хочемо заволодіти Велетневою головою, адже ця гра стає направду цікавою, і ми всі разом навалюємося на Ромуальдо. Четверо Асів тримають його на землі горілиць, він борсається, плюється, але вже скоро перестає борсатися і плюватися. Нема потреби його стримувати. Він прикладає руку до свого гачкуватого носа. Над ним височіє коло наших веселих і загрозливих хлоп’ячих облич, Ірис стоїть із каламутними від сліз очима. Ґабріель звертається до Ромуальдо:

— Дегенерат.

Ромуальдо розплющує очі, в яких більше немає їхньої незворушної чіткості. Він повільно підіймається, спираючись на лікті. Четверо Асів зупиняють його копняком. Він знову лежить на підлозі — очі заплющені, м’язи розслаблені, волосся скуйовджене, одяг пошарпаний. Ворушаться лише губи:

— Винен інший тип, не я.

Він хоче здати Німенького. Він хоче пояснити їм, хто це, що саме він почав цю гру, яка зараз закінчується. Та він не знає, хто я такий. Ніхто на районі мене не знає, бо я ніколи не виходжу з будинку. Вони не знають, що мене оберігають стіни Велетневої голови з пап’є-маше, і я бачу все.

— Що за інший тип?

Він не може пояснити. Каже:

— Хіна — шльондра.

— Чуєш, Хіно, дон Ромуальдо каже про тебе огидні речі…

— Хто? Це чончон… Хе, він злиться, бо я не дала йому зробити зі мною люлі-люлі. Він важчий за мене, але, на щастя, Велетень мене захистив…

— Хіба він не вмирає з голоду?

— Мені він ніколи нічого не дарує.

— Настраш його, Хіно…

Ірис гарчить, корчить страшні міни, напружуючи губи, стискаючи зуби і куйовдячи волосся.

— Ррр, я — пантера Бродвею, ррр, я згамцяю тебе заживо, ррр…

— Згамцяй його, Хіно!

— Копни його!

— Ррр, я пантера…

Наш гурт, який споглядає це видовище, настільки звузився довкола Ромуальдо й Ірис, що мене вже не видно