Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

Навколо стояла полуденна тиша, яку порушував лише спів пташок і цвіркотіння стрибунця. Я сів навпочіпки й оправився.

Silly season. Не read on, seated calm above his own rising smell[128]. Людським створінням до вподоби запах власних фекалій, але не чужих. Урешті, це частина нашого організму.

Сидячи так, я відчув прадавню насолоду. М’яка робота сфінктера в оточенні всього цього зеленого буяння викликала у мене неясні спогади з моєї минувшини. Чи це інстинкт, притаманний нашому виду? В мені так мало індивідуальності, але так багато рис, характерних усім іншим представникам виду (маю пам’ять про все людство, а не про власну особу). То, може, я просто відчував те ж саме задоволення, що й прадавній неандерталець. Певно, у нього було ще менше спогадів, ніж маю я, адже він навіть не знав, хто такий Наполеон.

Коли я скінчив свою справу, мені спало на думку, що слід, за інстинктом, скористатися звичайним листям. Але я приніс з собою газету, тому, вирвавши сторінку з програмкою (тим паче, що тій програмці вже було півроку, та й у Соларі не ловить телебачення), скористався нею.

Я звівся на ноги і поглянув на свої випорожнення. Вигляд вони мали гарний, були подібні до паруючого слимачка. Як у Борроміні[129]. Здається, з травленням у мене все чудово, адже відомо, що турбуватися треба лише тоді, коли випорожнення надто круті чи, навпаки, занадто рідкі.

Я вперше бачив свої гівенця. Бо ж у місті ти сідаєш на унітаз, а потім відразу спускаєш воду, не заглядаючи всередину. Я кажу «гівенця», бо всі інші, мабуть, теж так кажуть. Бо вони — найособистіша і єдина річ з усього, що ми маємо, яка належить лише нам. Усе інше можуть бачити чужі люди: вираз обличчя, погляд, жести. Навіть твоє оголене тіло можуть бачити чи то на пляжі, чи то на прийомі у лікаря, чи то коли ти з кимось кохаєшся. Ба навіть твої думки можуть знати чужі люди, адже зазвичай ти їх висловлюєш. Або ж вони за твоїм поглядом через твоє зніяковіння вгадують, що ти відчуваєш. Звісно, існують ще й таємні думки (про Сибіллу, приміром; хоча Джанні мене таки видав певного мірою, і хтозна, може, дівчина щось відчула підсвідомо і саме у цьому причина її заміжжя). Та загалом, навіть наші думки не приховаєш.

На відміну від гівенець. Хіба за винятком надзвичайно короткого відрізка твого життя, коли мама міняє твої підгузки. А так решту життя вони належать цілковито тобі. І оскільки цього разу мої гівенця навряд чи відрізнялися від усіх попередніх, можна сказати, що в ту мить я знову возз’єднався із собою колишнім із забутих часів, тож це був мій перший досвід, що можна було підкріпити незліченною кількістю аналогічних дій у минулому, аж до мого дитинства, коли я малим справляв свою потребу у винограднику.

Може, якби я придивився навколо уважніше, я побачив би інших моїх «слимачків» ще з далеких часів, і, правильним чином обвівши їх у трикутник, знайшов би свій скарб Кларабелли.

Тутечки я замислився. Гівенця ще важко було назвати моїм «липовим відваром», та чи міг я сподіватися, що у моїх дослідженнях я дійду до сфінктера. Щоб нагнати втрачений час, потрібна астма і аж ніяк не пронос. Астма стосується дихання, адже це віддих (хоч і дуже утруднений) душі. Але це для людей заможних, що можуть дозволити собі кімнати, оббиті корковим деревом[130]. А от злидарі в полі просто неба не випускають дух, вони випускають гівенця.

Проте я не почувався знедоленим, а навпаки — напрочуд щасливим. Відколи я прийшов до тями, таким щасливим я ще не почувався. Кажу вам, воістину незбагненні шляхи Господні, іноді вони можуть йти навіть через задній прохід.

Отже, день скінчився так. Я тинявся лівим крилом маєтку і натрапив на кімнату, як я здогадуюсь, своїх онучат (то була величезна зала з трьома вікнами, по кутках малі покинули триколісні велосипеди і ляльок, зодягнених у чоловічі костюми), у моїй спальні на комоді лежали книжки, які я, певно, поклав там, коли був тут востаннє. Нічого особливого чи цікавого. Але у старе крило я йти не наважився. Я ще мушу краще ознайомитися з місцевістю.

Я пообідав на Амалієвій кухні поміж старих рундуків для борошна, столів і стільців, які належали ще її батькам, вдихаючи пахощі, які випускав часник, підвішений на балці. Кролик був божественний, а салат узагалі вартував усієї подорожі. Я вмочував окраєць хліба в рожеву розмаринову заправку, по якій плавали маленькі олійні плямки, але вся суть була у відкритті смаку заново, а не в тому, щоб його згадати. Мені не потрібна була допомога моїх смакових рецепторів, я вже знав цей смак. Я пив, скільки душа забажає: тутешнє вино краще за всі французькі, разом узяті.

Я познайомився з усіма домашніми мешканцями: старезним облізлим псом Піппо, який, проте, як наполегливо переконувала мене Амалія, був відмінним сторожем. Поза тим, великої довіри він не викликав, адже був сліпий на одне око, старий і явно очманілий. Окрім собаки, я познайомився ще з трійком котів. Двоє з них були паршиві і відлюдькуваті, а третій був якоїсь породи штабу «чорної ангори», мав густе і м’якеньке хутро і вмів випрошувати їжу з удячністю, потираючись об мої ноги з ледь чутним звабливим муркотінням. Гадаю, я любив усіх цих тваринок (хіба не тому я підписався під законом про заборону вівісекції), але підсвідомому почуттю прихильності не накажеш. Тож я вподобав третього кота, і саме він отримував від мене найбільш ласі шматочки. Я спитав у Амалії, як звати котів, але жінка сказала, що коти до хрещеного люду не належать, на відміну від собак, а тому безіменні. Я не вгамовувався і знову спитався, чи можна назвати чорного Мату, і Амалія дозволила, якщо мені не досить звичайного «киць-киць-киць». Але, певно, подумала, що ці міські мають у голові замість мізків — цвіркунів.

А цвіркуни (справжні) зчинили надворі неймовірний галас, тож я вийшов з хати, щоб послухати їх. Я звів очі до неба, сподіваючись побачити там знайомі обриси. Сузір’я, виключно сузір’я з астрономічного атласу. Я впізнав Велику Ведмедицю, але лише як феномен, про який багато чув. Мені знадобилося пройти такий шлях, щоб урешті