Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Тримай… — Нестор відчепив від пояса шаблю, зняв шапку, населив її на піхви, наче робив опудало, і простягнув Марічці. — Як скажу, виставиш над собою.
Що то за така дивна розвага молодиця не зрозуміла, але випитувати не стала. Слухняно взяла шаблю з шапкою і приготувалася. Нестор схвально гмикнув, оцінивши таку покору, зовсім не притаманну Євиному роду, але нічого не сказав, лиш буркнув:
— Сама, гляди, не випхайся ненароком.
Потім вмостився зручніше, вицілючи з мушкета в бік Степанової балки, і звелів:
— Піднімай… Тільки не квапся. Поволеньки.
Марічка лягла навзнак і, тримаючи шаблю обіруч за ефес, стала нахиляти її на себе, тим самим піднімаючи шапку.
— Замри… — стиха керував Нестор. — Зачекай трохи… Добре… Давай далі… Ще трохи… Ще…
Виконуючи накази козака, Марічка нарешті второпала, що вона таке дивне робить. Збоку то мало виглядати так, неначе козак намагається крадькома визирнути з-поза коня.
Певно, той, хто стріляв, теж так подумав, бо як тільки шапка піднялася достатньо високо, пролунав черговий постріл. Але стрілець з напасника був такий собі, — куля свиснула, навіть не зачепивши шапку. Зате Нестор не схибив.
Як тільки його мушкет гримнув у відповідь, з боку балки долинув болісний зойк, а за ним — не менш болісний стогін.
Нестор в ту ж мить схопився на ноги, виглядаючи ворога.
І побачив. Кроках у п’ятдесяти, майже на самому краєчку Степанової балки, якийсь чолов’яга у світлій, короткій бекеші, скулившись, намагався втекти у гущавину.
— Стій!
Нестор хутко скинув кожуха і сягнув рукою за пістолем. Але марно, долоня нічого не намацала. Мабуть, випав, поки вовтузився на землі. Кинув оком під ноги, побачив неподалік руків’я зброї, але нахилятися не став. Стріляти з пістоля за півсотні кроків, що пальцем у небо цілити, і дуло, швидше за все, снігом забило, то ж краще мушкета перезарядити.
Підхопив ладунку і, як міг хутко, кинувся за ворогом.
— Стій, пся віро! Не втечеш!
Проте, напасник був іншої думки, бо на крик козака лише надав ходи.
Беручи до уваги, як він вправно перебирав ногами, хоч і тримався дещо згорблено, влучив Нестор кудись вище пояса. Швидше за все, в руку чи плече. Бо з кулею в животі теж наввипередки не побігаєш.
Лише кілька хвилин потребував розлючений запорожець аби допасти узлісся, але й того часу старчило ворогові, щоб пірнути у рятівну хащу.
Нестор спинився, віддихуючись, підняв мушкета і, прищурившись, видивлявся та наслухався, де бодай злегка гойднеться гілка чи зарипить сніг. Марно… Ніде а ні шелеснуло. Неначе перед ним був не живий, хоч і зимовий, ліс, а — малюнок.
Там де козак стояв, білий наст рясно палахкотів яскраво-червоними плямами, наче хтось обтрусив горобину. Тут же було добряче натоптано і виразно видно сліди чобіт з підківками на підборах. Проте, як і у випадку з упирем, щойно сліди перетинали уявну межу, за якою починалася Степанова балка, усе щезало. Ні відтисків, ні крові…
— А щоб тебе у пеклі чорти мордували! — вилаявся спересердя Нестор, повів непевно кілька разів мушкетом з боку в бік, та й бабахнув куди будь, бо цілі однаково не побачив. — Щоб тебе, псяюху, підняло та й гепнуло! Щоб тобі…
Не договорив, сплюнув і побрів назад.
Марічка чемно лежала за конем і тримала над собою шапку.
— Можеш вставати… — буркнув козак, забираючи речі у молодиці. Потім натягнув шапку на голову і почепив шаблю на пояс. — Утік паскуда… Шкода. Хотів би я розпитати: на кого це він полював?
— Що значить «на кого»? — розгублено закліпала Марічка, злегка біліючи щоками. — Я-то, кому і навіщо здалася? Та й, як би хотіли мене вбити, навіщо аж до нині чекати? Котрий рік на хуторі сама живу…
— Рація, — кивнув запорожець. — Хоча, не зовсім. І думки б такої не мав, якби не вчорашній «гість». А так, вже й не знаю, що гадати.
— Хочеш сказати, що то упир в нас стріляв? — очі в молодиці зробилися ще більшими.
— Ні, то вже дурня повна, — запорожець добув люльку і кисет. — Але ж і не на мене тут засідку робили. Я до сьогоднішнього ранку сам не знав, що на Чортів млин дивитися поїду.
— Як це? — прищурилася Марічка. — Ти ж на ніч просився саме тому, що до млина збирався? Казав, зі Сміли не наїздишся… Чи навмисне вигадав усе, аби лиш я тебе до хати пустила? Га?
— Та нічого я не вигадував, — відвів очі запорожець, роблячи вигляд, що він пильно зайнятий натоптуванням люльки. — Просто, певний не був… Але й це не важливо. Головне, я ні перед ким і словом не обмовився, що маю такі заміри.
— Не певний, значить? — взялася в боки молодиця.
— Та годі тобі, — Нестор насупився і трохи підвищив голос. — Не маєш більше про що думати? Вчора з того лиш на краще вийшло. А нині радій, що жива залишилася. Якщо все ж за тобою полювали. Ну, або за мене потішся… Якщо за моєю головою приходили.
Марічка було вже відкрила рота аби й далі правити своєї… але замовкла. Справді, усе відбулося так прудко і незвично, що молодиця до пуття не збагнула справжньої зловісності пригоди. Адже, вдалося б нападникові краще прицілитися, зараз хтось з них лежав би мертвий чи спливав кров’ю з рани. І хоч криком кричи, нікому допомогти.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан», після закриття браузера.