Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

— Ой, леле… — притисла тремтячі долоні до уст, а на очі набігли сльози.

— Біда з бабами… — буркнув Нестор, підходячи впритул, і притис молодичку до грудей, обіймаючи за плечі. — Або до очей скаче, або плаче.

І, щоб відволікти Марічку, спитав:

— Слухай, я одне второпати не можу: як же так трапилося, що за стільки літ ніхто не спробував розвіяти шаманські чари? Невже за такий відтинок часу не знайшлося цікавого? Ну, нехай, про скарб байка, в таке й справді важко повірити. Стільки років минуло, піди взнай правду — був той обоз тут чи ні? А якщо й був — везли вони поминки царські, чи порожню скриню? Але посеред християнських земель стримить, мов більмо в оці, шмат зачарованої бусурманами землі, і нікому до того немає жодної справи. Як таке можливо? Чи в Смілі живуть найбайдужіші на всю Україну люди? Котрим, аби лиш на столі було, та в хліву не переводилося, а решта — не їх справа?

— Дурне говориш! Звісно, пробували… — від образи за земляків у Марічки враз очі просохли. — Князь Конецпольський кілька раз намагався. Навіть привозив чужоземця з таких далеких країв, що там сонце на спочинок сідає. Казали, що той ворожбит возив з собою у глеку зміюку, з котрою в однім ліжку спав… Та й Чигиринський полковник осторонь не стояв. Те ж, на його слово січові діди заглядали. Ба, навіть нинішній сотник, і то характерника приводив. Коли упиря ловили.

— І що?

— А нічого… — Марічка зробила вигляд, що намагається виборсатися з обіймів козака, але пручалася несильно, недовго, а згодом і принишкла, зручніше примостивши голову на грудях Нестора.

— Невже той шаман такий сильний був, що ніхто не дасть ради відчарувати? — не повірив козак, який так замислився, що й не помітив того вовтузіння.

— Не в тім річ, — охоче пояснила молодиця. — Справа не в силі чар, а в тому, як їх накладено. Це я вже сама чула. Отой останній характерник панові сотникові пояснював. Шаман не просте закляття наклав, а на крові замішане. Не один десяток душ при тім у інший світ пішло. Але й то ще півбіди. Гірше, — що шаман закляття власним життям запечатав. І ніхто його зняти не зможе, поки відповідний час не мине.

— І довго чекати?

— Тут єдності немає. Одні про три сотні літ балакали, другі — про сім поколінь. А той, котрий зі змією — про дев’ять казав… — потисла плечима Марічка. — Або поки за скарбом не прийде той, хто ключ матиме і кому золото по праву належить.

— Кримський хан чи що? — насмішкувато гмикнув запорожець. — Ото йому робити нічого. На бідного не попало. У нього тих скринь, як у пса бліх… Бусурманам половина світу данину платить… А все ж, — Нестор замовк на хвильку, збираючись з думками. — Здається мені, не просто так уся ця веремія закрутилася. І упир виліз, і стрільба оця нинішня… Щось воно та означає. 

— Знати б ще що? — мудро зауважила Марічка.

— Не біда, — сховав козак люльку так і не припаливши. — Не святі горшки ліплять. Розберуся і з цим. От лиш виправлю папери на Чортів млин, оселюся тут, тоді й буде час над усіма загадками помізкувати.

— Одразу запорожця пізнати, — пирхнула насмішкувато молодиця. — Мізкувати він зібрався. Це тобі не на Низу в чистім полі конем вигравати. Думаєш, господарство само про себе подбає? Земля засіється, хліб зіжнеться, так? Та навіть яблука зігниють, якщо їх вчасно з дерева не зняти.

— Слушно… Роботи, не початий край. Без хазяйки не дам ради. Хоч-не-хоч, а таки доведеться одружуватися.

Козак замислився і так стиснув молодицю в обіймах, що у тієї аж ребра затріщали.

— Пусти, навіжений! Задушиш! — вперлася кулачками в груди козакові.

Той якийсь час дивився у вічі, потім посміхнувся, нахилився і поцілував Марічку в уста. Та не пручалася, але коли козак нарешті випустив з обіймів, вдавано сердито пробурмотіла:

— Який швидкий… Вчора лише об’явився, а сьогодні уже під вінець.

— То на радощах, — відказав Нестор, лагідно посміхаючись. — Не кожен день кістлява у вічі зазирає. А з тобою мені щастить. І на небезпеку наразитися, і цілим з того вийти. Може, справді, доля нас не просто так звела?  Як думаєш?

— Поживемо, побачимо… — не відвела очей молодиця. — Не квап мене. Дай отямитися.

— Та я і не підганяю… — ще раз лагідно посміхнувся Нестор. — Люба ти мені. А далі — думай як хочеш і скільки хочеш. Зачекаю.

— Чого чекати? — відвернулася Марічка, відчуваючи як запалахкотіли щоки. — Час додому вертатися. Якщо хочеш завидна втрапити, а не в полі з вовками ночувати…