Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

Сьогодні погода знову вирішила нагадати людям, що надворі зима і небавом Святе Різдво. З досвіту небо затягло сірою пеленою, по якій лінькувато повзли важкі, розпухлі від снігу хмари, наче хури чумаків, що верталися на торг з солончаків. І хоч вони не квапилися позбутися свого вантажу, проте й одного погляду було досить щоб зрозуміти, що то ненадовго, що ось-ось туго натягнена оболонка лусне, як парусина під натиском вітру і усе те добро, щедро звалиться на землю. Старанно та дбайливо вкутуючи її ще теплішою сніговою шубою.   

…Уже знаючи міць насту, тим паче, морозець під вечір ще й поволеньки набирав силу, запорожець сів у сідло, а Марічку примостив позад себе. І, не бажаючи зайвий раз наражатися на небезпеку, — ворог, хоч поранений, все ж десь поруч та й, цілком можливо, не сам, — пустив коня легким клусом.

Дорога додому і цього разу виявилася коротшою. Навіть, занадто. Козак був геть не проти, щоб Марічка довше притулялася до його спини, тепло дихаючи в шию. Але ж не притримувати навмисне коня. Так що вернулися на хутір, коли мляве сонце ще на добру долоню зависало над сивим обрієм.

Марічка, змінивши дорожній одяг, відразу заходилася біля худоби, а Нестор, поставивши коня у стійло, взявся лагодити, пошкоджені упирем, вікно і двері.

Чоловік Марічки був добрим господарем, бо знайшовся в коморі і усілякий столярський реманент: сокира, пила, молоток, долото, гибель* (*рубанок), а окремо, у плетеній з соломи опалці* (*вид кошика, короба, зі стінками без просвітів. Часто з накривкою), лежали різного розміру ковані цвяхи. А найголовніше, — завбачливо припасені кілька пластин скла.

Першим ділом Нестор замінив дошки в дверях і підбив одвірок. Заодно замінив завіси. Ремінні петлі не постраждали минулої ночі, але за роки вже добряче вичовгалися. Того й гляди — луснуть у непідходящу мить. Після дверей взявся до вікна. Тут роботи було більше. Бо потвора не лише шибку висадила, але й раму пошкодила. Тобто, потрощила на друзки. Довелося вистругувати новий перепліт. І лише потім склити. Одним словом, закінчував уже, як світла з хати було більше ніж знадвору.     

Забив останнього цвяха і витер тильним боком долоні піт, що незважаючи на доволі відчутний морозець, зросив чоло.

— Ф-фу… Ну, будемо сподіватися, що нелегка не наднесе нам нового нежданого гостя, — пробурмотів собі під ніс. — Бо я так, чого доброго, з козака у столяри перевчуся. Хоча, як Христові було не зась, то й мені носом крутити нічого…

«Нам…» — розчула з усього того найважливіше Марічка і промовила лагідно: — Дякую… Не знаю, що й робила би без тебе. Мий руки і ходи вечеряти. Усе на столі… — але таки не втрималася, бо дуже вже хороше було на серці, і звела розмову до жарту. — Сподіваюся, вчорашньою стравою не погордуєш? Щось свіженьке готувати ніколи було. Та й вареників шкода…

— Угу, — гмикнув Нестор, розгладжуючи вуса. — Їжте, дорогі гості. Не свиням же ж викидати…

— Скажеш теж… — засміялася молодиця. — Я своїм крутохвостим вчорашнього їдла зроду не давала. Зате і сальце потім… ммм… як масло. А буженина — сама в роті тане.

— Ну, так… з мене пожитку менше буде, — погодився козак. — Особливо, що до сала… Але, якщо добре подумати… то деяку вигоду можна і відшукати. Що ти на те? Подумаємо разом?

— Йди вже до хати, мудрагель… — зарум’яніла злегка Марічка. — Прохолоне ж бо…

За сіл сіли жваво, а от далі щось не склалося. Набурмосившись, мов сичі, ліниво перегортали ложками крутобокі вареники, час-від-часу поглядаючи одне на одного з-під лоба. І а ні пари з вуст…

Зрештою козак не втерпів, рішуче відсунув стільця, підійшов до Марічки, взяв за руку і підвів на ноги. Потім обхопив за стан і притягнув до себе. Молодиця, певно, хотіла щось сказати: задерла голову, відкрила рота, та так і завмерла з розтуленими устами, бо у наступну мить Нестор закрив їх довгим, гарячим цілунком. І таким солодким, що обидва невдовзі і незчулися, як опинилися в ліжку…

У хаті пряно пахло чоловічим духом. І від цього вже призабутого запаху в грудях ставало млосно і паморочилося в голові. Хотілося притулитися сильніше, уткнутися обличчям у плече і плисти хвилями тих дивних сновидінь, що приходять лише в дитинстві або після пристрасних любощів. Але як поніжитися, якщо на твоїх плечах усе господарство? Хочеш – не хочеш, а треба вставати…

Марічка зітхнула і тихенько, щоб не потурбувати козака, що солодко похропував, вилізла з-під перини. Сунула ноги в чобітки, пов'язала плахту, хустку, накинула кожушок і, підхопивши цеберка, обережно вийшла надвір.

Зміцнілий, як і зазвичай, перед сходом сонця, мороз радісно накинувся на неї, жадібно розціловуючи в обидві щоки, поки ті не запалали жарким рум'янцем, змушуючи груди бурхливо здійматися, з насолодою вдихаючи чисте, холодне повітря. Бешкетник і під поділ би радо заліз, але молодиця не стояла на місці. Хвилина, і вона мало не бігцем дісталася дверей, відкинула засув і, як у річку, пірнула в тепле нутро хліву.

Побачивши господиню, худоба радісно завозилася, струшуючись від сну.

— Не балуй, — суворо прикрикнула Марічка на барана, що намірився перестрибнути через огорожу, і для ладу трохи хльоснула його по морді ганчіркою. Круторогий отаман отари невдоволено мотнув лобастою головою, але старшинство господині визнав і слухняно повернувся до загону. Лише буцнув дорогою вівцю, що підвернулася. Для порядку. Аби не забували, хто тут головний.