Читати книгу - "Американська пастораль"

— Хотів — не те слово…

— Еге ж, — обізвалася Джой. — Тоді вони були ще молоденькі.

— Тобі було чотирнадцять, їм — рік.

— Між нами завжди різниця в тринадцять років. Тоді я була на тринадцять років старша за них, а тепер уже вони десь років на тринадцять старші за мене. Але ж ми з тобою цілувались, правда, любий?

— Цілувалися, цілувалися й цілувалися.

— Я тренувалася. Цілий день тренувалася цілуватись.

— На кому?

— На своїх пальцях. Та, мабуть, слід було дозволити тобі розстебнути ліфчик. Якщо маєш бажання, розстібни його зараз.

— Боюся, мені забракне сили, щоб розстебнути ліфчик перед усім класом.

— Ото сюрприз! Щойно я дозріла, розумієш, а Натан уже виріс.

Ми жартували, міцно обійнявшись і закинувши голови, щоб краще роздивитись, як змінилися наші обличчя, фігури, як трансформувало нас прожите півстоліття.

Так, всепоглинаючий потяг тіла до тіла, що зберігається до самого кінця, можливо (я запідозрив це ще тоді, на сіні), є найсерйознішою річчю в житті. Тіло, якого людина не збудеться, хай би як намагалася, від якого не звільниться, поки не стрінеться зі смертю. Раніше, дивлячись на Алана Майзнера, я бачив його батька, а зараз бачив матір Джой — дебелу швачку зі скачаними до колін панчохами, що сиділа в підсобці гроссманівської крамниці-ательє на Ченселлор-авеню… Та думки мої були зайняті Шведом: я думав про нього і про тиранічну владу його тіла над ним — міцним, яскравим і самотнім Шведом, який так і не осягнув маленьких хитрощів життя, не захотів пройтися по життю зірковим хлопчиком і знаменитим першим бейсменом, обравши шлях серйозної людини, яка ставить чиїсь інтереси вище за свої, відмовившись від амплуа великої дитини, впевненої, що цей безмежний, величезний світ був створений лише для її задоволення. Він хотів би народитись чимось більшим, ніж бути тілесною досконалістю. Ніби одній людині мало цього дару! Швед волів мати те, що вважалося вищим покликанням, і, на великий жаль, він знайшов його. Тягар відповідальності, що покладався на героя школи, переслідував його все життя. Noblesse oblige. Рецепт простий: ти герой — тож, будь ласка, поводься, як личить герою. Треба бути скромним, треба бути поблажливим, треба бути поштивим, треба бути чуйним… І пішло-поїхало: ці героїчно ідеалістичні маневри, це стратегічне, дивне духовне бажання залишатись оплотом пошани і моральних зобов’язань — через війну, через усі невизначеності, породжені війною, через те, з якою силою емоційна спільнота, чиї кохані сини були за тридев’ять земель і дивилися власній смерті в обличчя, потяглася до цього худорлявого, м’язистого та суворого хлопця, котрий мав особливий дар ловити все — що б перед ним не кинули, і хто б це не зробив. Усе це почалося для Шведа — а хіба не так воно все починається? — з одного недолугого збігу обставин.

І закінчилось іншим збігом обставин. Бомбою.

Коли ми зустрічались «У Вінсента», гадаю, він тому стільки торочив про успіхи своїх синів, що думав: я знаю про бомбу, про його дочку — римрокську підривницю, і через те, як багато хто інший, дивлюся на нього з підозрою. Така сенсаційна подія, тим паче, у його житті… і хоч минуло вже двадцять сім років, хіба б він допустив, що хтось це міг забути? Можливо, цим і можна пояснити, чому він не міг зупинити, якби навіть хотів, безкінечне вихваляння мирними здобутками Кріса, Стіва та Кента. Можливо, це було показником того, про що він хоче говорити в першу чергу. Бідою, що випала на долю близьких батькові людей, була дочка — це вона була бідою, що звалилася на їхні голови. Ось чому він запросив мене на ту розмову — обговорити це, допомогти йому написати про це. А я нічого не второпав — я, гордий з того, що ніколи не бував наївним, повівся набагато наївніше, ніж мій співрозмовник. Ось що повинен був би розповісти Швед під час зустрічі «У Вінсента», коли я подумки затаврував його як поверхового: підняти завісу над своїм прихованим і непізнаваним внутрішнім життям, повідати свою історію — трагічну, жахливу, повз яку не пройдеш не помітивши; сповідь душі перед прощанням з друзями — а я все проґавив.

Батько був тільки ширмою. Темою, яка рвалася з нього, була дочка. Наскільки добре він це усвідомлював? Дуже добре. Він усвідомлював усе — і тут я також помилявся. Проблеми з усвідомленням були в мене. Він знав, що помирає, і весь той жах, який він мусив витримати, який він за прожиті роки почасти вигнав зі свідомості, а почасти — здолав, так от, цей жах повернувся до нього ще більшим, ніж був коли-небудь. Швед, як міг, старався його прогнати: нова дружина, нові діти — трійко чудових хлопців. У 1985 році, коли я бачив його з малим Крісом на «Ші-стадіум», він мав вигляд людини, котра цілком подолала цей жах. Упавши, Швед підвівся і зробив новий захід: другий шлюб, другий ривок до повноцінного життя, підпорядкованого здоровому глузду й обмеженого загальноприйнятими рамками — нова конвенція, що визначає все, велике і мале, та створює бар’єри для всього, що виходить за рамки. Повторне намагання стати звичайним вірним чоловіком і хорошим батьком, обіцянка знову бути відданим усталеним правилам і традиціям, що є основою сімейного ладу. Він мав талант до цього, мав те, що дозволяло уникати будь-чого безладного, будь-чого незвичного, будь-чого недоладного, будь-чого такого, що важко оцінити або осягнути. І все ж навіть Швед, щасливий власник повного комплекту для монументальної пересічності, не зміг отак просто взяти і вирвати дівчисько з пам’яті, як радив йому «термінатор» Джеррі, не міг пройти весь шлях і повністю звільнитись від навіженої одержимості, батьківської відповідальності, надокучливої любові до блудної дочки, відкинути найменший натяк на ту дівчину й на те минуле, навік позбутись того істеричного: «моє дитя!» Якби він тільки зміг втопити в небутті цей образ! Але навіть такій постаті, як Швед, це було не під силу.

З усіх уроків, які може дати життя, він осягнув найважчий: життя не має сенсу. І коли це стається, щастя вже не буває спонтанним. Воно стає штучним, але навіть тоді дістається ціною свавільного відчуження і від себе самого, і від свого минулого. З