Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

огрядна, щоб дорівнятися до своїх клієнток в елегантності, але однаково світська дама, до якої Ліля ставиться не як покупець, а так би мовити, як сестра, як знавець, як людина, здатна, перейматися її натхненням; власне, ця дама, як вона завжди вміє натякнути, не прагне нічого, крім розуміння її безкорисливої і спонтанної радості з приводу саме тієї моделі, яку Ліля вдягла на себе, і ця дама, яка не подобається мені, теж у захваті від Ґантенбайна. Не кожен добродій, байдуже, чоловік чи коханець, присвячує так багато часу своїй пасії. І тоді ми, Ліля і я, завжди трохи бентежимось, що наше кохання таке відверте та очевидне. Дама тепер засуває ширму; водночас вона переконана, що я сліпий і до цін на ті мистецькі витвори, які Ліля оплачує щоразу оберемками банкнот, обидві вдають, ніби їх ніхто й не бачить, а що дама, попри приписане собі розуміння людей, не здогадується, хто кого утримує, я в її очах не тільки найтерплячіший, а й найвеликодушніший добродій, що завжди обкурює її невеличку, але дорогу — ні, аж ніяк не крамницю: адже це ательє, бутік! Поки Ліля в кабінці, власниця завжди поводиться так, ніби я не сліпий. «Ось побачите! — запевняє вона й наказує принести з кав’ярні навпроти кави, щоб моя здатність захоплюватися не полишала мене. — Ось побачите!» Але це просто звичайна для неї фраза. Та й Ліля за ширмою поводиться так, наче увесь цей захід улаштовано задля моєї втіхи. Попиваючи каву, я сиджу, мов паша, що закуповує для цілого гарему, а Ліля — лише модель, на якій приміряють одяг для всього гарему. Ось ціла біблія шовкових шедеврів — ну що тут можна вдіяти? Люди не сумніваються в моїй сліпоті, навпаки, прагнуть дати мені відчути, що, незважаючи на мою сліпоту, вони поважно ставляться до мене. Звичайно, я не знімаю окулярів. У разі потреби я бачу колір тканини, скосивши за скельцями очі. Довго я так не дивлюся, бо інакше в голові запаморочиться. Я косую очима лише вирішальної миті.

— Слухай, — каже Ліля, — я вже вибрала.

— Чудово.

— Я певна, — щебече дама, — ви не пошкодуєте. Як я й казала, пані Ґантенбайн, я побачила костюм у Діора й одразу подумала про вас...

Тепер я косую очима.

— Кому ж носити таке, — чую я, — як не вам, пані Ґантенбайн. Тут сам тільки комір, як я казала...

Як на мене, костюм неможливий.

— Слухай, — каже Ліля, — я вибрала!

Ці вдруге проказані слова свідчать, що вона непевна, потребує допомоги. Ліля має смак, але, як і кожна людина, ще й походження. Припустімо, ніби Ліля — донька банкіра, і тому вона, звичайно, цурається кожного коміра, що робив би її надто схожою на даму з вищого товариства, і завжди прикипає очима до всього простого. Або, скажімо, Ліля — донька одного ельзаського торгівця галантерейними товарами; пасує їй чи ні, вона завжди хапається за все великосвітське, і тому вирішальної миті сліпа до кольорів. Я мушу допомагати їй. Не знаю, чи любить Лілю добродій Діор, саме для неї створивши цю модель, а я щиро кохаю свою Лілю, байдуже, доньку банкіра, крамаря-галантерейника, а чи пуританина-пастора, бо й такий варіант уявити неважко. Я кажу:

— Чудово.

— Тільки знаєш, тут треба намітити...

Лілю намітять.

— Він жовтий? — запитую я.

— Та ні, — відповідає, — як червоне вино.

Дама, а водночас сестра і митець, змушена тепер сісти навпочіпки, щоб обтикати шпильками поділ, — вона сіла, і я бачу, що сукня на ній як не репне, — дивується, як напрочуд добре сукня пасує моїй Лілі, а я бачу, що Ліля, навряд чи здатна ворухнутися через шпильки, якими її обтикають з усіх боків, усе-таки спромагається, повернувши голову до найближчого дзеркала, незважаючи на всі шпильки, повірити в неймовірне.

— Як червоне вино? — перепитую я. — Як бургундське?

— Приблизно.

— О так, — кажу я, — тобі личить.

Важко жити зі сліпим чоловіком!

— Як бургундське? — перепитую я. — Чи як...

Ґантенбайн, сліпий, пригадує різноманітні відтінки червоного. Їй личив би навіть блідо-червоний колір, думав він, навіть суха цегляна барва, можливо, й темно-червона, як-от зів’ялих троянд, якийсь сіро-червоний колір абощо. Він любить червоне. Він згадує про єдиний відтінок червоного, що не личив би їй: неглибокий, фальшивий, хімічний, лимонадно-червоний колір. Пауза. Він пригадує: червоне — це кров, червоне — це барва тривоги, скажімо, прапора під час вибухових робіт, червоне — це колір пащі риби, місяця й сонця, коли воно сходить і заходить, червоне — це вогонь, залізо у вогні, інколи червона й земля і день, коли заплющити повіки, червоні губи, червона хустка на тлі бурих, зелених і сірих ландшафтів Коро, червоні рани, мак, сором і гнів, багато є червоного, плюш у театрі, плоди шипшини, Папа, червона мулета під час кориди, мабуть, червоний і чорт, а червоне виростає із зеленого, так, червоне — це барва над барвами — для Ґантенбайна.

Її костюм уже обтикали.

— Слухай, — каже вона, — він не лимонадно-червоного кольору.

Я курю й чекаю.

— Та ні, — заперечує дама, — Господи, ні!

Я курю і чекаю.

— Тобто, на вашу думку, — запитує Ліля, дивлячись у дзеркало,, а потім на даму, що сидить навпочіпки, — він лимонадно-червоний...

— Та де там!

Я бачу в дзеркалі, як спантеличена Ліля.

— А ви не переживайте, — заспокоює мене нетерпляча продавниця, як на неї, всі чоловіки сліпі. — Не переживайте, — повторює вона і обертається до Ділі: — Ваш чоловік був би в захваті, якби бачив вас.

Оскільки сліпий не зобов’язаний бути в захваті, я розпитую далі, й Ліля відповідає з упевненістю, яка не відображується в дзеркалі, наприклад:

— А чи не занадто він простий?

Він помпезний.

— Ні, — запевняє Ліля, — ні.

Я курю.

— Прошу вас, — ледве чутно проказує Ліля, — приміряймо ще раз жовтий...

Можливо, Ліля давно вже знає, що я не сліпий, і полишає мені мою роль із любові?

Я уявляю собі:

Ліля, в плащі, ходить по сцені, репетиція, Ліля в ролі леді Макбет, я сиджу в затінку ложі, поклавши ноги на сидіння переднього стільця, жую мигдалеві горішки і, щоб не лишати сміття, розлускую їх у пітьмі в кишені піджака, отже, наосліп; лушпиння лишається в кишені, а якщо