Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш 📚 - Українською

Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Нехай мене звуть Ґантенбайн" автора Макс Фріш. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 95
Перейти на сторінку:
огрядна, щоб дорівнятися до своїх клієнток в елегантності, але однаково світська дама, до якої Ліля ставиться не як покупець, а так би мовити, як сестра, як знавець, як людина, здатна, перейматися її натхненням; власне, ця дама, як вона завжди вміє натякнути, не прагне нічого, крім розуміння її безкорисливої і спонтанної радості з приводу саме тієї моделі, яку Ліля вдягла на себе, і ця дама, яка не подобається мені, теж у захваті від Ґантенбайна. Не кожен добродій, байдуже, чоловік чи коханець, присвячує так багато часу своїй пасії. І тоді ми, Ліля і я, завжди трохи бентежимось, що наше кохання таке відверте та очевидне. Дама тепер засуває ширму; водночас вона переконана, що я сліпий і до цін на ті мистецькі витвори, які Ліля оплачує щоразу оберемками банкнот, обидві вдають, ніби їх ніхто й не бачить, а що дама, попри приписане собі розуміння людей, не здогадується, хто кого утримує, я в її очах не тільки найтерплячіший, а й найвеликодушніший добродій, що завжди обкурює її невеличку, але дорогу — ні, аж ніяк не крамницю: адже це ательє, бутік! Поки Ліля в кабінці, власниця завжди поводиться так, ніби я не сліпий. «Ось побачите! — запевняє вона й наказує принести з кав’ярні навпроти кави, щоб моя здатність захоплюватися не полишала мене. — Ось побачите!» Але це просто звичайна для неї фраза. Та й Ліля за ширмою поводиться так, наче увесь цей захід улаштовано задля моєї втіхи. Попиваючи каву, я сиджу, мов паша, що закуповує для цілого гарему, а Ліля — лише модель, на якій приміряють одяг для всього гарему. Ось ціла біблія шовкових шедеврів — ну що тут можна вдіяти? Люди не сумніваються в моїй сліпоті, навпаки, прагнуть дати мені відчути, що, незважаючи на мою сліпоту, вони поважно ставляться до мене. Звичайно, я не знімаю окулярів. У разі потреби я бачу колір тканини, скосивши за скельцями очі. Довго я так не дивлюся, бо інакше в голові запаморочиться. Я косую очима лише вирішальної миті.

— Слухай, — каже Ліля, — я вже вибрала.

— Чудово.

— Я певна, — щебече дама, — ви не пошкодуєте. Як я й казала, пані Ґантенбайн, я побачила костюм у Діора й одразу подумала про вас...

Тепер я косую очима.

— Кому ж носити таке, — чую я, — як не вам, пані Ґантенбайн. Тут сам тільки комір, як я казала...

Як на мене, костюм неможливий.

— Слухай, — каже Ліля, — я вибрала!

Ці вдруге проказані слова свідчать, що вона непевна, потребує допомоги. Ліля має смак, але, як і кожна людина, ще й походження. Припустімо, ніби Ліля — донька банкіра, і тому вона, звичайно, цурається кожного коміра, що робив би її надто схожою на даму з вищого товариства, і завжди прикипає очима до всього простого. Або, скажімо, Ліля — донька одного ельзаського торгівця галантерейними товарами; пасує їй чи ні, вона завжди хапається за все великосвітське, і тому вирішальної миті сліпа до кольорів. Я мушу допомагати їй. Не знаю, чи любить Лілю добродій Діор, саме для неї створивши цю модель, а я щиро кохаю свою Лілю, байдуже, доньку банкіра, крамаря-галантерейника, а чи пуританина-пастора, бо й такий варіант уявити неважко. Я кажу:

— Чудово.

— Тільки знаєш, тут треба намітити...

Лілю намітять.

— Він жовтий? — запитую я.

— Та ні, — відповідає, — як червоне вино.

Дама, а водночас сестра і митець, змушена тепер сісти навпочіпки, щоб обтикати шпильками поділ, — вона сіла, і я бачу, що сукня на ній як не репне, — дивується, як напрочуд добре сукня пасує моїй Лілі, а я бачу, що Ліля, навряд чи здатна ворухнутися через шпильки, якими її обтикають з усіх боків, усе-таки спромагається, повернувши голову до найближчого дзеркала, незважаючи на всі шпильки, повірити в неймовірне.

— Як червоне вино? — перепитую я. — Як бургундське?

— Приблизно.

— О так, — кажу я, — тобі личить.

Важко жити зі сліпим чоловіком!

— Як бургундське? — перепитую я. — Чи як...

Ґантенбайн, сліпий, пригадує різноманітні відтінки червоного. Їй личив би навіть блідо-червоний колір, думав він, навіть суха цегляна барва, можливо, й темно-червона, як-от зів’ялих троянд, якийсь сіро-червоний колір абощо. Він любить червоне. Він згадує про єдиний відтінок червоного, що не личив би їй: неглибокий, фальшивий, хімічний, лимонадно-червоний колір. Пауза. Він пригадує: червоне — це кров, червоне — це барва тривоги, скажімо, прапора під час вибухових робіт, червоне — це колір пащі риби, місяця й сонця, коли воно сходить і заходить, червоне — це вогонь, залізо у вогні, інколи червона й земля і день, коли заплющити повіки, червоні губи, червона хустка на тлі бурих, зелених і сірих ландшафтів Коро, червоні рани, мак, сором і гнів, багато є червоного, плюш у театрі, плоди шипшини, Папа, червона мулета під час кориди, мабуть, червоний і чорт, а червоне виростає із зеленого, так, червоне — це барва над барвами — для Ґантенбайна.

Її костюм уже обтикали.

— Слухай, — каже вона, — він не лимонадно-червоного кольору.

Я курю й чекаю.

— Та ні, — заперечує дама, — Господи, ні!

Я курю і чекаю.

— Тобто, на вашу думку, — запитує Ліля, дивлячись у дзеркало,, а потім на даму, що сидить навпочіпки, — він лимонадно-червоний...

— Та де там!

Я бачу в дзеркалі, як спантеличена Ліля.

— А ви не переживайте, — заспокоює мене нетерпляча продавниця, як на неї, всі чоловіки сліпі. — Не переживайте, — повторює вона і обертається до Ділі: — Ваш чоловік був би в захваті, якби бачив вас.

Оскільки сліпий не зобов’язаний бути в захваті, я розпитую далі, й Ліля відповідає з упевненістю, яка не відображується в дзеркалі, наприклад:

— А чи не занадто він простий?

Він помпезний.

— Ні, — запевняє Ліля, — ні.

Я курю.

— Прошу вас, — ледве чутно проказує Ліля, — приміряймо ще раз жовтий...

Можливо, Ліля давно вже знає, що я не сліпий, і полишає мені мою роль із любові?

Я уявляю собі:

Ліля, в плащі, ходить по сцені, репетиція, Ліля в ролі леді Макбет, я сиджу в затінку ложі, поклавши ноги на сидіння переднього стільця, жую мигдалеві горішки і, щоб не лишати сміття, розлускую їх у пітьмі в кишені піджака, отже, наосліп; лушпиння лишається в кишені, а якщо

1 ... 26 27 28 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"