Читати книгу - "Парадокс любові"

двох лих: подружньої зради й проституції. Поєднуючи свободу і потяг, шлюб з кохання повинен був, разом із соціальною революцією, змінити обличчя всього людства. Поміж захисників цього захопливого почуття вирізняються два імені — Дені де Ружмон і Андре Бретон. З одного боку, видатний швейцарський історик, якого ще 1938 року помітив Сартр, стає невтомним адвокатом вірності, не допускаючи застосування слова «шлюб» у множині. З огидою наводить він фразу молодої техаської мільярдерки, яка перед весіллям заявила журналістам: «Як гарно вперше виходити заміж»[44] (за рік по тому вона розлучилася). Для Дені де Ружмона шлюбне зобов'язання потребує чогось іншого, ніж «прегарної лихоманки», — цілковитої самовідданості, яка передбачає, що в членів майбутнього подружжя вистачить здорового глузду витерпіти випробування часом. З другого боку, батько сюрреалізму Андре Бретон 1937 року обстоює шалене кохання, «великий політ шлюбного життя (…), який несе найбільші надії, котрі втілилися у мистецтві за двадцять століть», і закликає людей «звільнитися у коханні від усіх клопотів, що чужі йому, від усіх страхів та сумнівів». Ця пречудова захисна промова, що завершується славетним зверненням до дочки Об, яка народилася 1935 року: «Бажаю вам бути шалено коханою», поєднується з разючим моральним консерватизмом, зокрема, стосовно непостійності та гомосексуалізму. Бретон дає тут дивовижний аналіз невірності:

«Якщо вибір був справді вільним, то для того, хто вчинив цей вибір, не може й мови бути про те, щоб під якимось там приводом спростувати його. Саме звідси, а не ще звідкись, випливає почуття провини. Я відхиляю такі виправдання, як звичка чи втома одне від одного. Взаємне кохання, як я його собі уявляю, це щось на кшталт люстра: хоч під яким кутом дивився б я на те, що не знайоме мені, в нім відбивається достеменний образ коханої, дедалі дужче дивуючи щоразу попередженням мого бажання і золотим сяєвом життя»[45].

Прибрати дурнувату ліричність — і ось вам доктрина Ватикану про непохитність шлюбу (якщо не рахувати того, що сам Бретон декілька разів одружувався).

В історії ідей добре відомий цей феномен: вдаючи, ніби вони критикують старі порядки, світські реформатори частенько задовольняються тим, що посилюють його вимоги. Замість скасування визнаної норми вони реконструюють її, немов якусь безкомпромісну утопію[46]. Шлюб із кохання, що базується на клятві, якою люди самі себе пов'язують, — це високоморальний союз: він мусить здолати непередбачені сердечні поривання або нестримні бажання. Ще Руссо, великий критик подружньої невірності (хоча в нього були більш чи менш платонічні зв'язки з заміжніми жінками)[47], змальовував шлюб як «найсвятішу, найбільш непохитну з-поміж усіх угод», котра не підлягає розірванню «під жодним приводом», тож «будь-який осквернитель її чистоти заслуговує ненависті і прокляття». Любовне зобов'язання має добровільний характер, тож породжує беззастережну вимогливість. Дені де Ружмон і помітив цю напругу. Взаємна вірність, якої мусять дотримуватися члени подружжя, зумовлюється не їхнім щастям, а цілком алогічною істиною, «безумством повстриманості», яке щохвилини вимагає «терплячого й ніжного старання», «живлющих зрошень». Чудернацька похвала шлюбові, адже належить він до розряду цілком безглуздих явищ, причому раз і назавжди, як писав Кіркеґор про релігійне навернення.

3) Порнографічний союз

За старосвітчини подружні стосунки і ласолюбство чітко розмежовувалися. «Шлюб — зв'язок, освячений релігією і благочестивий, — писав Монтень, — тим-то втіха, яку отримують у шлюбі, мусить бути стриманою і поєднаною з певною суворістю». Якщо вимагалося очистити подружнє ложе від шалу похітливості, то причиною було не засудження інстинкту, а радше недовіра до його слабкості. Лише помірна приязнь і дисципліна емоцій могли дозволити тримати відстань. Нашим предкам притаманна була «не стільки позірна чеснота, скільки обережність» (Едвард Шортер). Люди могли кохати й бажати деінде, та головною метою була передача майна у спадщину і турбота про нащадків. Ми вільні від таких осторог — якщо не рахувати найбільш консервативної частини релігійних меншин ув Європі й у США, ми можемо обирати, кого захочемо, вступати в шлюб і розлучатися без обмежень. Ні примус колективу, ні батьківська заборона не заважають двом істотам належати одне одному. Ще недавно пристрасть і родинне вогнище не мали між собою нічого спільного: «Поодинокі щасливці лише підтверджують нещастя більшості людей, котрі потрапили у пастку шлюбу», — писав Шарль Фур'є. А тепер для нас жити разом означає блудити. Усамітнюючись, партнери здобувають не лише супокійний куточок, де можна заховатися від брутальності цього світу, а й майданчик для експериментування, реалізації фантазій і самобутньої порнографічної творчості.

В XIX столітті основною перепоною для сексуального життя у шлюбі була притаманна чоловікам біполярність — як показує Фройд, що більше ідеалізували дружину, то дужче принижували повію, — з першою обмежувалися щоденними нетривалими стосунками, тим паче що за відсутністю протизаплідних засобів жінці постійно загрожувала незапланована вагітність[48], а з другою вдавалися до сексуальних ігор, які включали в себе найнепристойніші позиції. Матері родини не личило мліти з утіхи, наче вульгарній хвойді. Романтичний культ жіночої чистоти призвів до розквіту борделів, духовність породила розпусту. В другій половині XIX століття стурбовані викоріненням недобрих звичаїв реформатори проповідують, що «спальня повинна стати єдиним місцем для кохання (…), взяти гору над кабаре, шинками та іншими лихими місцями»[49]. Цей рух, який охопив усі суспільні класи, поставив за мету покінчити з еротичним голодом подружніх пар і підірвати ринок продажного кохання, який підтримується сексуальним «пролетаріатом», — студентами й одинаками, які надто вже убогі, щоб одружитися. Врешті-решт здоровий глузд змусив прийняти те, що засуджувала релігія, і нова політика подружньої насолоди під контролем медицини витіснила давню заборону на любовні втіхи[50]. Оргії й вільності, в які поринали колись із продажними жінками, відтепер мусили увійти у практику подружніх стосунків, культура розпусти з борделя переселяється в подружнє ліжко. Платні послуги з часом зводяться до статевого акту «за системою Тейлора» — з повією не кохаються, а випорожняються, продажні обійми холодні, мов крига, зате члени подружжя вдаються у ліжку до нечуваної розпусти.

Отож сексуальна злагода сама по собі не нова — новиною стало покладання на неї перебільшених надій. Нехитра справа виявилася загальним важливим завданням. Розкріпачення звичаїв змінило порядок пріоритетів ув акті кохання: раніше всі слова були сказані, коли жінка віддавалася, тепер усе починається, коли вона знімає з себе одяг. Чоловіка відринули у ролі мачо, та зараз як ніколи потребують його у ролі коханця, він повинен володіти потрібним причандаллям і вправністю, тим паче, що жінка вже не соромиться демонструвати свою втіху. Від жінки теж очікують належного набору навичок. І нехай-но виявить себе вона нетямакою, зразу ж почує