Читати книгу - "Убік"

— Можливо, перейдете до мети вашого дзвінка, — сказав Голліс слизьким повзучим голосом, який нагадав Джо змій, що клубочуться одна на одній. — Містер Ранситер не...

Здригаючись усім тілом, Джо поклав слухавку.

Він рушив назад коридором, яким прийшов, і повернувся до зали. Ел Геммонд сидів на місці, похмуро перетираючи в руках сухі, як пил, рештки того, що колись було сигаретою. Після короткої мовчанки він підвів голову.

— Відповідь — «ні», — сказав Джо.

— Приходив Фоґельзанґ, шукав тебе, — повідомив Ел. — Поводився він дуже дивно, тому одразу стало зрозуміло, що там відбувається. Готовий закластися, що він боїться відверто тобі про все зізнатися. Ймовірно, він тягтиме, та, зрештою, все зведеться до тогї?, що ти й сказав. Відповідь буде «ні». То що тепер?

— Тепер ми відплатимо Голлісу, — відповів Джо.

— Голліс нам не по зубах.

— Асоціація... — Чип вмовк на півслові. До зали нишком увійшов власник мораторіуму. Він мав нервовий і виснажений вигляд, але намагався випромінювати безсторонню, сувору холоднокровність.

— Ми зробили все, що могли. За таких низьких температур практично немає перешкод для циркуляції потоків. За мінус сто п’ятдесят відсутній будь-який відчутний опір. Тож ми мали б отримати чіткий і потужний сигнал, однак те, що ми спромоглися отримати з підсилювача, було лише нерозбірливим шумом на частоті шістдесят герц. Проте прошу вас не забувати, що ми не мали змоги провести первинну заморозку. Пам’ятайте про це.

— Ми пам’ятаємо, — мовив Ел. Він заціпеніло підвівся і стояв, дивлячись на Джо. — Гадаю, це кінець.

— Я поговорю з Еллою, — сказав Джо.

— Зараз? — запитав Ел. — Краще зачекай, поки точно знатимеш, що їй сказати. Поговори з нею завтра. Йди додому та поспи.

— Іти додому — означає йти до Пет Конлі, — відповів Джо. — А в мене зараз немає на неї сил.

— Зніми готельний номер тут, у Цюриху, — порадив Ел. — Зникни. Я повернуся на корабель, розповім про все іншим і повідомлю Асоціацію. Ти можеш делегувати мені свої повноваження у письмовій формі.

— Принесіть нам ручку й аркуш паперу, — попросив він у фон Фоґельзанґа.

— Знаєш, із ким мені хотілося б поговорити? — сказав Джо, коли власник мораторіуму подався за ручкою й папером. — Із Венді Райт. Вона знатиме, що робити. Я ціную її думку. Дивно, чому так? Ми заледве знайомі.

Він раптом звернув увагу на ледь чутну фонову музику, що нависала над залою. Вона лунала тут увесь цей час. Так само, як і в гелікоптері.

— 'Dies irae, dies ilia, — похмуро співали голоси, — Solvet saeclum in favilla, teste David cum Sybillad4.

«„Реквієм“ Верді», — усвідомив він. Певно, фон Фо- ґельзанґ власноруч умикав його о дев’ятій кожного ранку, коли приходив на роботу.

— Коли ти знімеш номер, — сказав Ел, — я спробую вмовити Венді Райт, аби вона прийшла до тебе.

— Це буде аморально, — відповів Джо.

— Що? — Ел витріщився на нього. — У такі важкі часи? Коли вся організація може розлетітися на друзки, якщо ти не візьмеш себе в руки? Все, що допоможе тобі стати на ноги, — бажане, навіть більше — воно необхідне. Повертайся до відеофона, зателефонуй у готель, а потім приходь сюди. Скажеш мені назву готелю і...

— Всі наші гроші нічого не варті, — сказав Джо. — Я не зможу подзвонити, хіба що знайду ще одного колекціонера, який погодиться обміняти їх на сучасну десятифранкову швейцарську монету.

— Господи, — глухо застогнав Ел і захитав головою.

— Це моя провина? — запитав Джо. — Хіба через мене той четвертак, що ти мені дав, вийшов з ужитку?

Його охопив гнів.

— У якомусь химерному сенсі — так, — сказав Ел, — це твоя провина. Проте я не знаю чому. Можеі колись і збагну. Гаразд, тоді повертаймося обоє на «Претфол II». Звідти і можеш забрати Венді Райт з собою до готелю.

— Quantus tremor estfuturus, — виспівували голоси. — (J turn do judex est venturus, cuncta stride discussurus.

— Чим я заплачу за номер? Вони не приймуть наших грошей, як і той телефонний автомат.

Лаючись, Ел різко витягнув свій гаманець і поглянув на купюри.

— Ці старі, але досі в обігу. — Він роздивився монети, іцо були у нього в кишенях. — А ці вже вилучені. — Ел висипав монети на килим, позбуваючись їх із тією самою огидою, що й телефонний автомат.

— Візьми це, — він передав Джо паперові гроші. — Тут вистачить на номер на одну ніч, вечерю й кілька напоїв для вас обох. Завтра зранку я відправлю корабель Із Нью-Йорка, щоб вас забрати.

— Я поверну, — пообіцяв Джо. — Як тимчасовий директор «Ранситер і компаньйони» я матиму вищу зарплату. Зможу виплатити всі свої борги разом із податковою заборгованістю, штрафами і пенею, яку податківці наклали...

— Без Пет Конлі? Без її допомоги?

— Тепер я можу викинути її геть, — відповів Джо.

— Ну-ну, — сказав Ел.

— Це для мене новий початок. Новий шанс.

«Я зможу керувати фірмою, — сказав він подумки. — Звісно, я не припущуся такої помилки як Ранситер. Гол- лісу під виглядом Стентона Міка не вдасться заманити мене та моїх інерціалів за межі Землі, де ми будемо легкою здобиччю».

— На мою думку, — сказав Ел глухим голосом, — ти сам прагнеш зазнати невдачі. Ніякі обставини — включно з цією — нічого не змінять.

— А я думаю, — відповів Джо, — що прагну досягти успіху. Ґлен Ранситер бачив це, тому й зазначив у заповіті, що у разі його смерті саме я маю взяти керівництво компанією на себе, якщо мораторіуму «Любі браття» або будь-якому іншому закладу з хорошою репутацією, який я оберу, не вдасться повернути його до напівжиття.

Тепер Джо почувався впевненіше, численні прийдешні можливості поставали перед ним так чітко, ніби він був наділений даром ясновидіння. А потім він пригадав талант Пет — те, що вона здатна робити з ясновидцями, з будь-якою спробою передбачити майбутнє.

— 'Tuba mirum spargens sonum, — співали голоси. — Per sepulchra regionum coget omnes ante thronum.

Вдивляючись у його обличчя, Ел сказав:

— Ти не викинеш її геть. Не з її талантом.

— Я зніму кімнату у цюрихському готелі Rootes, — вирішив