Читати книгу - "Тістечка з ягодами"

мікстури продукує твоя незрівнянна фірма. Чар розвіюється вже після першого семінару, на якому пирскаючий штучним ентузіазмом інструктор намагається навчити тебе втулювати лайно за допомогою чотирьох фокусів: теплого усміху, енергійного потискання долоні, елегантного костюма й одноразових кулькових ручок. Нехіть зростає, коли ти дізнаєшся, що оспівуваний засіб відрізняється від інших винятково вишуканою упаковкою та високою ціною. А ти повинен розхвалювати його перед невиспаними лікарями, вдаючи, що приносиш їм магічний еліксир. Маєш, як засмаглі інструктори, випромінювати енергію та життєдайний оптимізм. Мусиш заохочувати, рекламувати, вмовляти і спокушати.

— Ти починаєш копіткий обхід по погрузлих у боргах лікарнях і залюднених поліклініках. Бачиш убогих хворобливих людей, що чекають на чудо, якого не буде. Врешті позбавляєшся решток ілюзій. І що тоді? Кидаєш цю роботу чи… береш додаткове навантаження в іншій фірмі.

— Я обрав перший шлях. Але знаю типів, котрі тягнули цей віз для трьох різних фірм. Наприклад, Януш, той, що чкурнув до Норвегії.

— Ну так, доктор Анемон. Він був майстром, — утрутився Мацек. — На фармацевтичних ярмарках опікувався водночас двома стендами. І ніхто його на цьому не прилапав.

— Тоді ні, тільки коли він переборщив із третьою фірмою, — нагадав йому Болек. — Але його так чи йнак залишили у двох інших, бо він складав найпринадливіші рекламні слогани. Вже не кажучи про пісеньки. Він повинен писати шлягери для учасників Євробачення чи гімни для футбольних фанів.

— Усе це дуже сумно, — зауважила Ядзя. — Людина складає стільки іспитів, щоб потім на чергуваннях писати дурнуваті пісеньки.

— Тому я й торочу всім дітвакам, які пнуться на медичний, а не мають впливових знайомих, щоб краще вибрали річний курс для копірайтерів або збирачів полуниць. Вони заощадять час, гроші і купу нервів.

Двадцять дев’ятий

— Ягідко? В тебе є вільна хвилинка? — Ядзя зазирнула до телезали. — Рисек прислав до тебе пацієнтку. Стажистку. З душею чорною, як деревне вугілля, — пошепки додала вона.

— Ну то давай її сюди, бо за півгодини має прийти вже відомий тобі добродій із лимонами.

— Карино, давай хутенько. І не бійся, наша пані Ягідка дуже мила.

— Я зовсім не боюся. Нічого, — відказала синьоволоса стажистка і сміливо ввійшла до кімнати. Усілася на фотель тут-таки поряд, окидаючи мене гострим недовірливим поглядом із-під густо нафарбованих чорною тушшю вій. — Власне, я анітрохи не потребую психолога. Але директор затявся, щоб я з вами порозмовляла. Начебто є про що.

— А немає?

— Ні, — твердо відрубала вона й облизала напацькані темно-фіолетовою помадою губи. — Хіба так дивно, що я думаю про смерть?

— Кожен про неї думає, — відповіла я. — Про смерть, про самогубство. І кожен часом відчуває порожнечу чи безглуздість існування. Проблема в тому, як часто ми про це думаємо. І як інтенсивно.

— Я думаю щодня, — кинула вона таким тоном, наче розповідала про поїдання салату з помідорів. — Зачиняюсь у кімнаті, читаю оповідання Сильвії Плат або слухаю «Нірвану» й думаю. А деколи малюю турпістичні картини.

— А звідки така тематика?

— Бо я відчуваю, як усе довкола мене проминає. Відчуваю запах розкладу. Відчуваю смерть, яка чаїться в кожному закапелку мого тіла, — пояснила вона, розглядаючи свою чорну туніку. — І що ви на це?

— Моя думка тут найменш суттєва. Питання, як ви з тим почуваєтесь. І чи хочете щось змінити.

— І що? — допитувалась Юлька.

— Цікавий випадок. Дівчина не видається мені депресивною.

— Я теж казав це Рисеку, — визнав Болек. — Жодної апатії. Точно накреслені цілі. Знаєш, що вона сказала, коли прийшла на стажування тиждень тому?

— Ну?

— Що мріє працювати на «швидкій», бо її захоплює процес умирання.

— А після навчання вона хоче бути холодним хірургом у патанатомії, — додала Юлька. — Тому що обожнює дивитися на ознаки розкладу тканин. Ти щось у цьому розумієш?

— Таке захоплення смертю часом відчувають підлітки, але Карині повних двадцять років. І вона зовсім не виглядає пригніченою.

— А чому саме підлітки? — поцікавився Болек.

— Це не до кінця відомо. Нібито саме тоді ламаються структури, зведені нашими батьками.

— Структури, тобто що? Приміром, погляди? — допитувалась Юлька.

— Між іншим, так, — підтвердила я. — А на їхньому місці ми мусимо збудувати нові, свої власні. Але поки це станеться, маємо в голові жахливу пустку чи хаос. Звідси паралізуючий смуток або думки про самогубство. Ну і весь час той шал через некрофільські пісеньки.

— Це ще які? — поцікавився Мацек. — Які співають під час похоронної учти?

— Некрофільські пісеньки — це всі ті депресивні опуси про смерть і проминання. Ну знаєш, співак, розмальований, як ціла родина Адамсів, ридає годину поспіль, мовляв, «ніщо не має сенсу, тож пощо далі гнити» і таке інше.

— Зі мною таке було, — згадала Юлька. — Я годинами слухала «Слейєр». На шиї пентаграма, а в серці смуток, що ніхто мене не розуміє й не любить.

— Я теж слухав «Слейєр», а потім «Пойсон» і «Дес», — пожвавився Мацек. — Повертався з роботи і гульк до своєї нори, а там врубав на повну котушку, аж моїм старим вуха відвалювалися. Носив чорні обтислі джинси й патли до середини спини. Важко тепер повірити, правда? — Він провів долонею по своєму брунатному «їжачку».

— А чому ти обтяв волосся?

— Бо з такими патлами купа клопоту, Ягодо. Бальзами, кондиціонери. Щодвамісяці підтинання кінчиків. До того ж чорні гумки.

— Моя тітка згадує тебе зі зворушенням, — утрутилась Ядзя. — Здається, ти викупив у її кіоску весь запас гумок.

— І гелю з чорною ріпою. Оце були часи, — зворушився Мацек. — Але вони минули, і треба жити далі. Зрештою, до мого нового стилю довге волосся не пасує. Я виглядав би, як стриптизер.

Тридцятий

— Мене знов опанувала знеохота, — зізналася світлокоса сестра Леголаса. Вона прийшла на п’ятнадцять хвилин раніше, розбила чергове горнятко й тарілочку для кісточок від сливок, назбираних над Зеленкою.

— Все вже не так кепсько, якщо вам забаглося їхати з Кракова в таку спеку.

— Це випадково, бо зазвичай виграє знеохота. — Вона наморщила чоло. — А на додачу я маю таке невпорядковане життя.

— Кожне життя в якомусь сенсі невпорядковане. Може, в цьому і полягає його чар.

— Але моє життя — це справжнє безладдя. Навіть не знаю, в який бік рухатися. З чого розпочати зміни.

— А ваші друзі не намагаються вам допомогти?

— Я вирішила перестати їх обтяжувати, — заявила вона. — Хочу, щоб вони побачили мене іншою. Малину, яка цвиркає енергією й американським оптимізмом.

— Малину? А мене звуть Ягода.

— Апетитно, правда? — сказали ми хором і всміхнулись одна до одної.

— Може, заради вшанування зустрічі двох плодів у середині спекотного літа ми перейдемо на «ти»? — запропонувала