Читати книгу - "Подаруй мені життя, Камілла Рей"

Дуже швидко забігаю до хати. Погода розігралася не на жарт.

- Ханно! Де ти була? Боже, ти вся промокла. Тобі треба переодягтися, - заголосила мама. - Я тобі всю дорогу дзвонила! Чому ти не відповідала?

Я швидко дістала з рюкзака телефон і зняла з блокування: дев'ять пропущених від мами.

- Мамо, пробач. Я не чула дзвінка, - вибачилася я.

- Ти розумієш, що я переживаю? Шон Джонсон уже півгодини як удома. Я бачила, як він прийшов. Потім зателефонувала Ріку і поговорила з його сином. Шон сказав, що бачив тебе перед останнім уроком. Але на уроці тебе не було. Він сказав, що у вас було спільне заняття. Я дзвонила тобі – ти не береш слухавку! Містом носиться божевільний психопат! Що я мала подумати!? Га? Ханно! Я навіть зателефонувала мамі Наомі. Вона забрала свою доньку одразу після школи і тебе вона не бачила, – мама вперла руки в боки і продовжила: – Однокласника вбили! Найджел Форест! Пригадуєш такого? Ти з ним спілкувалася!

- Мамо, - обриваю її гнівну тираду. - Все добре! Я була з Алексом. Він підвіз мене додому.

- Що ще за Алекс? – мама палала від люті.

– Алекс Стоун.

Мама здивувалася:

- Стоун? А хіба він не з...

- Багатеньких? Так, - закінчую фразу за маму. - Але знаєш, що найдивовижніше? Ми подружилися. Я думаю, що йому начхати на всякі там правила. Він живе як хоче.

У цей момент на тумбочці дзвонить телефон.

- Тобі краще не спілкуватися із цим хлопчиком. Він не з твого кола. А Шон – дуже милий хлопчик, який мешкає по сусідству. Далеко і йти не треба. Ось він якраз у друзі і пригодиться, - мама явно була в шоці і важко дихала від гніву.

- З Шоном ми і так спілкуємося, а от дружба зі Стоуном не завадить. Усе мамо, пізно. Ми вже друзі.

- А його батьки знають, що їхній син спілкується із середнім класом?

Я втомлено подивилася на неї. Чому їй обов'язково треба псувати мені настрій?

Телефон все не замовкає, продовжує дзвонити.

- Може, візьмеш трубочку, - киваю на телефон, який стоїть на невеликому столику біля стіни. – Раптом це щось важливе! А ти слухавку не береш!

- Хто б говорив! - злісно сказала мама.

– Такого більше не повториться. Все добре! – я збігла вгору сходами. Чую, як мама зняла трубку, що вже остогидла від безперервного дзвінка.

- Ріку! Все в порядку! Вона вдома… Так… Так все добре.

Я зайшла в кімнату і грюкнула дверима. Переодягнувшись у сухі речі, я ввалилася на ліжко і вирішила згадати все, що сталося: Нейтон; потім Алекс; холод… Я торкнулася кінчиками пальців до своєї щоки. Холодний, як лід, що Алекс, що його брат.

Я повернулася на бік. І відразу, швидко схопилася, згадавши нашу з Наомі прогулянку і ту жінку. Вона сказала... Чорт! Що вона сказала?

Я наморщила лоба, намагаючись згадати її слова. Трохи подумавши, моє обличчя просвітліло. Згадала!

«Остерігайся того, хто не дихає,

Чиє серце не б'ється,

А шкіра, як зимовий ранок, холодна».

Що це могло б означати? Ще вона сказала, що кохання мене погубить.

Мені треба знайти цю жінку та поговорити з нею.

Невже йдеться про Алекса чи Нейтона? Їхня шкіра дуже холодна. Та ну, нісенітниця якась!

Алекс

Алекс Стоун дорогою додому не міг викинути з голови одну думку.

Коли він торкнувся Ханни, то відчув приплив емоцій. Неначе доторкнувся до чогось свого, рідного. Він був, ніби одержимий цією дівчиною.

Але як таке можливо, адже мертві не відчувають емоцій і не виявляють почуттів.

З цього приводу Алекс вирішив звернутися до найголовнішого некроманту в їхній родині – батька сімейства.

Стоячи біля дверей кабінету, Алекс нерішуче постукав у двері. Батько не дуже любив, коли його відволікали від справ.

- Увійдіть, - почувся суворий і владний голос за дверима.

Алекс повернув золоту ручку і відчинив двері.

- Батьку, до тебе можна? – застиг він у дверному отворі.

Батько Алекса, Роджер Стоун, був високим широкоплечим чоловіком з копицею неймовірного чорного як смола волосся. Не дивлячись на те, що йому було далеко за п'ятдесят, на його голові не проглядалася жодна сива волосина.

– Алекс? - Роджер був явно здивований побачити тут, у своєму кабінеті, свого сина. - Проходь, не стій у дверях, - він підвівся з-за столу і зробив жест запрошення.

Алекс увійшов до кабінету, старанно прикривши за собою двері.

- Не чекав тебе тут побачити, сину. Останнім часом, ти став дуже закритим… То що привело тебе до мене?

- Мені треба поговорити з тобою про щось, точніше про когось. Є одна дівчина. Вона з моєї школи ... - Алекс на мить затнувся, видихнув і сів у крісло навпроти батьківського столу.