Читати книгу - "Подаруй мені життя, Камілла Рей"

- Продовжуй, - Роджер, теж сів за стіл, навпроти нього. - Хто вона? Ця дівчина.

- Ти вже бачив її у своєму видінні. Її звуть Ханна Тейлор, - Алекс замовк.

- Так, - Роджер поклав перед собою сплетені в замок долоні і уважно подивився на сина. - І як просуваються ваші справи?

– Ми вирішили бути друзями. Хоча, я їй подобаюся, - Алекс підняв погляд на батька. - Я не діяв одразу, не впевнившись, що не змарную час. Тому вирішив проникнути до неї у сон. Але нічого так і не зрозумів.

- Вона має полюбити тебе, сину. Тільки справжнє кохання врятує нашу сім'ю від помилки, яку я зробив колись давно.

- Я пам'ятаю, тату.

- Чи зможе ця дівчина покохати тебе?

- Думаю так. Я зроблю все можливе, щоб закохати її в себе, - рішуче сказав Алекс.

- От і добре, - кивнув батько.

- Але, я прийшов поговорити не про це, - Алекс, схопив перо для письма зі столу і нервово покрутив його в руках.

Роджер трохи подався вперед. Схилившись над столом.

- Коли, я торкнувся її... я, дещо відчув... Емоцію радості. Відчув себе, щасливим, поряд із нею. На мить моє серце... забилося, як у живої людини і мені навіть захотілося вдихнути в легені повітря. З Ханною я відчув себе живим, - закінчив Алекс дуже тихо.

Роджер трохи помовчав:

- Але як таке можливо? Це не реально! Мертві не відчувають емоцій, жодних почуттів! Серцебиття – виключено! Ми не дихаємо. Ти ніяк не міг відчути себе живим!

- Але ж це сталося. Я й сам не розумію, в чому справа. Тож і прийшов до тебе. У кого як не в тебе, мають бути відповіді на все це! – Алекс не зводив погляд із батька.

Роджер підвівся зі стільця й попрямував туди-сюди по кабінету, заклавши руки за спину.

- Я не маю на це відповіді. Але, я думаю, що… - він зробив паузу, повернувся до Алекса спиною і тут же продовжив, щось уважно розглядаючи на гобелені, що висить, на стіні: – Звичайно, я можу помилятися… Можливо, почуття цієї дівчини до тебе стають дуже сильними. Думаю, вона та сама. Та, яка тебе полюбить. Вона вже відчуває до тебе деякі почуття. І ти, своєю чергою, якимось чином це відчув. Твоя свідомість це відчуває. Якщо я правий, то ми незабаром зможемо зняти прокляття. Іншої відповіді я не маю. Я спробую щось дізнатися про це, обіцяю. Коли зберу достатньо інформації, я повідомлю тобі.

- Дякую батьку, - Алекс підвівся з крісла і попрямував до виходу.

- Алексе, - покликав Роджер, той обернувся. - Запроси її наступного місяця до нас.

- Але вона не з еліти, - засмутився Алекс, він явно такого не очікував.

- Я хочу на власні очі, наяву, а не у видінні, побачити дівчину, яка врятує всю нашу родину, - відповів Роджер, легка усмішка ковзнула по його обличчі.

- Добре, я скажу їй, - Алекс вийшов, щоб одразу натрапити на свого брата Патріка.

- Що ти тут робиш? – здивувався Патрік.

Патрік був високим худорлявим брюнетом, з темно-синіми очима.

- І чому це тебе так дивує? - примружився Алекс, і обійшовши брата, пішов далі коридором.

Патрік здивовано дивився йому услід.

Ханна

Шторм, що вирував всю ніч, накоїв не мало клопоту. По-перше, було повалено багато дерев; по-друге, лінії електропередач були пошкоджені. А тому, як наслідок – світла не було.

На моєму телефоні заряд батареї складав вісімнадцять відсотків.

Що ж, на дзвінок до Наомі має вистачити. Я хочу знайти ту жінку, щоб дізнатися більше про ті слова, які вона адресувала мені.

Думаю, що мені допоможе Наомі. Вона народилася і виросла у цьому місті.

- Наомі, привіт! - промовила я в трубку.

- І тобі привіт, - не весело відповіла дівчина. - Світло відключено, і мені зовсім нема чим зайнятися. Здається, я божеволію.

Я посміхнулась:

- Не поспішай, ти мені ще потрібна.

- Що правда? – пожвавішала вона.

- Пам'ятаєш ту дамочку, яка причепилася до мене в місті і несла всяку нісенітницю, коли ми з тобою ходили за покупками? - запитала я.

- Звичайно пам'ятаю! А що? – насупилась вона.

- Мені потрібна її адреса. Допоможеш? - у моєму голосі було стільки рішучості, що я була готова піти на все, що завгодно, аби отримати бажане.

- Ханно, ти що? Навіщо тобі ця божевільна? Вона ж явно психічно хвора! Ти бачила її очі? - з жахом згадала Наомі.

- Бачила. А ще чула, що вона казала! І тепер хочу з'ясувати, що означають її слова, – серйозним тоном сказала я.

- Годі тобі! Божевільні несуть маячню! До них не треба дослухатися. Не зациклюйся на цьому. Краще викинь цю нісенітницю з голови, - відмахнулася Наомі.

- З усіх хто був на вулиці, вона підійшла саме до мене, не до тебе, не до когось іншого, а до мене! Розумієш? Ти б не хотіла з'ясувати все, якби була на моєму місці? - запитала я.