Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Мовчання. Оцінювальний комівояжерський погляд містера Даяла сновигав над зграйкою збайдужілих облич. Церква — за браком розуміння, що робити з новим шкільним автобусом, — почала соціальну кампанію, вихоплюючи знедолених білих дітей із сільської місцевості й затягуючи їх у розкішні прохолодні коридори Першої баптистської церкви на заняття недільної школи. З вимащеними обличчями, скрадливою поведінкою й у непідхожій для церкви одежі діти блудили очима по підлозі. Лише гігантський Кертіс Ретліфф, що мав вади розвитку й був на кілька років старший за решту дітей, витріщався на містера Даяла, роззявивши рота від захоплення.

— Або візьмімо інший приклад, — продовжив містер Даял. — Що скажете про Івана Хрестителя? Чому він так хотів вийти в пустелю й приготовляти шлях для приходу Христа?

Не було жодного сенсу достукуватися до малих Ретліффів, Скерлі й Одемів, до цих дітей із закислими очима й охлялими обличчями, у яких матері нюхають клей, а обтатуйовані батьки віддаються блуду. Вони викликають жаль. Щойно день тому містер Даял був змушений відправити свого зятя Ральфа — якого найняв на роботу в «Шевроле Даяла» — до тих Скерлі, щоб вилучити через несплату новий «олдсмобіл-катлес». Історія стара як світ: ті гульвіси роз’їжджали на висококласних автівках, жували тютюн і обжиралася пивом з літрових пляшок, абсолютно не переймаючись тим, що на пів року запізнилися з платежами. Ральфові візити до ще одного Скерлі й двох Одемів призначено на ранок понеділка, хоч вони про це й не здогадуються.

На Гаррієт, маленькій небозі міс Ліббі Клів, і її другові, малому Галлів, погляд містера Даяла спалахнув. Ці були зі Старої Александрії, з гарного району: їхні родини належали до заміського клубу й завжди плюс-мінус встигали з внесками за машину.

— Гелі, — звернувся містер Даял.

Забігавши очима, Гелі конвульсивно шарпнувся від буклета недільної школи, який перед тим згинав і розгинав дрібними квадратиками.

Містер Даял розплився в посмішці. Через дрібні зуби, широко поставлені очі й випнуте чоло — а ще звичку дивитися на клас у профіль, а не прямо — він трохи нагадував непривітного дельфіна.

— Поясниш нам, чому Іван Хреститель узявся волати в пустелі?

Гелі скорчився.

— Бо його змусив Ісус.

— Не зовсім! — заперечив містер Даял, потираючи долоні. — Уявімо собі ситуацію, у якій опинився Іван. Як думаєте, чому він цитує слова пророка Ісаї отут, у… — він провів пальцем по сторінці, — …двадцять третьому вірші?

— Бо він дотримувався задуму Божого? — почувся голосок із першого ряду.

Це озвалася Аннабель Арнольд, яка благопристойно тримала сховані в рукавичках долоні на білій Біблії із замком-блискавкою, що лежала в неї на колінах.

— Дуже добре! — похвалив містер Даял. Аннабель походила з гарної сім’ї — з гарної християнської сім’ї, на відміну від сімей, які п᾿ють коктейлі у заміських клубах, на кшталт Галлів. Аннабель, неперевершена жонглювальниця жезлами, якось послужила знаряддям, що навернуло маленького однокласника-єврея до Христа. У вівторок ввечері вона братиме участь у регіональному змаганні з жонглювання, яке відбуватиметься в школі й де одним із голов­них спонсорів виступає «Шевроле Даяла».

Містер Даял, помітивши, що зараз заговорить Гаррієт, поспіхом узявся продовжити:

— Хлопчики й дівчатка, чули, що сказала Аннабель? — бадьоро прогугнявив він, як завжди, гублячи «д» у слові «відповідно». — Іван Хреститель діяв віпповідно до Божого задуму. А чому він так чинив? А тому, — сказав містер Даял, обернувши голову й упившись у клас іншим оком, — що Іван Хреститель мав мету.

Тиша.

— Чому так важливо в житті мати мету, хлопчики й дівчатка? — Очікуючи на відповідь, він кілька разів випрямив невеликий стос паперу на катедрі, так щоб коштовний камінь у масивному золотому персні відбивав світло й блищав червоним. — Нумо подумаймо. Без мети у нас немає мотивації, так? Без мети в нас немає фінансового добробуту! Без мети ми не можемо досягти того, що Христос хоче для нас як християн і членів спільноти!

Гаррієт, як він помітив з невеликим переляком, досить агресивно блимала на нього очима.

— Ні, сер! — Містер Даял сплеснув долонями. — Бо цілі змушують нас зосереджуватися на речах важливих! Хай у якому віці, нам важливо виставляти для себе цілі на рік, на тиждень, навіть на годину, бо інакше в нас не буде заповзяття пересунути свої зади від екранів телевізорів, а як виростемо — заробляти гроші.

Говорячи, він почав передавати аркуші й кольорові ручки. Незле було б схилити цих малих Ретліффів і Одемів трохи до робочої етики. Удома вони нічого подібного не мають, а живуть собі з державних подачок, більшість із них. Вправу, яку він зібрався їм запропонувати, містер Даял і сам минулого літа виконував на конференції «Християнська риторика» у Лінчберґу, штат Вірджинія, та вважав її надзвичайно мотиваційною.

— Я хочу, щоб ви всі написали цілі, яких прагнете досягти цього літа, — сказав містер Даял. Він стулив долоні у формі церковного купола, а вказівні пальці поклав собі на випнуті губи. — Це може бути якийсь проєкт, фінансове чи особисте досягнення… або якийсь спосіб допомогти своїй родині, спільноті, Господові. Якщо не хочете, можете не підписувати своїм іменем — просто намалюйте внизу якийсь маленький символ, що вас представлятиме.

Від паніки смикнулося кілька дрімотних голів.

— Нічого надмірно складного! Наприклад, — сказав містер Даял, з᾿єднуючи долоні докупи, — якщо любите спорт, намалюйте м’яч! Якщо любите тішити людей, намалюйте щасливе личко!

Він знову присів; а позаяк діти втупились у свої аркуші й не дивилися на нього, широка дрібнозуба усмішка дещо зів’яла на краях. Ні, хай як стараєшся з цими малими Ретліффами, Одемами й компанією, усе марно: нема сенсу думати, що їх можна бодай чогось навчити. Він роздивлявся ці глупуваті личка, які сонно посмоктували кінчики олівців. За кілька років ці малі