Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

«Не звертай на неї уваги, — сказала Господинька. Її голос втратив незвичну непевність. Тепер він був мало не збуджений. — Постав склянку назад на полицю, Джессі».

«І що далі? — запитала Рут. — Що далі, о велика наша гурине, о богине судочків для їжі й свята патронесо церкви товарів поштою?»

Господинька почала відповідати, і голос Рут замовк, поки Джессі й усі інші всередині неї слухали.

10

Джессі поставила склянку на полицю, обережно, щоб вона звідти не перекинулася. Язик тепер здавався шматком наждачного паперу «п’ятірка», а горло реально було ніби заражене спрагою. Це нагадало, як вона почувалася восени свого десятого року життя, коли на півтора місяця злягла вдома одночасно з грипом та бронхітом і не ходила до школи. Під час тієї облоги бували довгі ночі, коли Джессі прокидала­ся від бентежних сплутаних жахіть, які не могла пригадати

(але насправді можеш, Джессі, тобі снилося закопчене скло, снилося, як згасло сонце, снився безбарвний пекучий запах ніби мінералів у джерельній воді, тобі снилися його руки)

і вона вся просякала потом, проте була надто слабка, щоб дотягтися до глечика з водою на приліжковій тумбочці. Вона пам’ятала, як лежала на ліжку, мокра, липка і зовні пропахла гарячкою, а всередині спрагла й повна фантомів. Лежала і думала, що справжня її хвороба — не бронхіт, а спрага. Тепер, через стільки років, Джессі почувалася точнісінько так само.

Розум постійно намагався повернутися до тієї страшної миті, коли Джессі усвідомила, що не зможе здолати останній відтинок між склянкою і ротом. Їй постійно ввижалися дрібненькі бульбашки навколо талого льоду, постійно відчувався слабкий дух мінералів у водоносному горизонті під озером. Ці образи дражнили її, ніби недосяжна сверблячка між лопатками.

І все одно Джессі змусила себе чекати. Та її частина, що звалася Господинька Берлінґейм, сказала, що потрібно трішки зачекати, попри їдкі óбрази й пульсування в горлі. Їй треба почекати, щоб серцебиття сповільнилося, м’язи припинили тремтіти, а емоції вляглися.

У повітрі надворі вигорали останні кольори. Світ занурювався в сувору й меланхолійну сірість. Гагара на озері пронизливо заголосила у вечірню темінь.

— Стули писок, шановна гагаро, — сказала Джессі й гиготнула. Голос звучав ніби іржава завіса.

«Гаразд, дорогенька, — сказала Господинька. — Думаю, час спробувати. Поки не стемніло. Але спочатку краще висуши руки».

Цього разу вона обхопила стовпці ліжка обома руками, обтираючи їх до скрипу. Джессі підняла праву руку й потрусила долонею перед очима. «Коли я сіла за піаніно, з мене сміялися»[35], — подумала вона. Тоді обережно потяглася до полиці, але аж за склянку. Джессі почала знову обмацувати пальцями дерево. Наручник дзенькнув об бік склянки, і жінка завмерла, очікуючи, що та перевернеться. Коли цього не сталося, Джессі продовжила свою обережну розвідку.

Джессі мало не зійшлася на думці, що шукана річ сковз­нула полицею або зовсім з неї впала, коли зрештою торкну­лася кутика рекламної картки. Затиснула її між вказівним і середнім пальцями правої руки, обережно підняла й зняла з полиці зі склянкою. Джессі посилила хватку, взявши картку ще й великим пальцем, і з цікавістю роздивилася її.

Та була яскраво-фіолетова, вздовж верхнього краю п’яно витанцьовували святкові дудки з язичками. Між словами сипалися конфеті й серпантини. Картка повідомляла, що «Ньюсвік» святкує ВЕЛИКІ-ВЕЛИКІ ЗНИЖКИ й хоче, щоб вона приєдналася до вечірки. Автори «Ньюсвіку» триматимуть її в курсі подій у світі, проведуть за лаштунки разом зі світовими лідерами, а також пропонуватимуть детальні культурні, політичні й спортивні огляди. Хоч про це не йшлося прямо, картка в принципі натякала, що «Ньюсвік» допоможе Джессі зрозуміти суть цілого Всесвіту. І що найкраще, ті милі безумці у відділі передплати «Ньюсвіку» дарують настільки неймовірну пропозицію, що від неї ваша сеча паруватиме, а голова вибухатиме: якщо вона, передплачуючи «Ньюсвік» на три роки, скористається ЦІЄЮ КАРТКОЮ, то отримуватиме кожен номер ЗА ПОЛО­ВИНУ ВІД РОЗДРІБНОЇ ЦІНИ! А чи гроші — проблема? Зовсім ні! Рахунок їй виставлять пізніше.

«Цікаво, чи нема в них послуги доставки прямо в ліжко для прикутих пані, — подумала Джессі. — Може, Джордж Вілл[36], чи Джейн Браянт Квінн[37], чи ще хтось із тих помпезних старих пердунів гортатиме мені сторінки — з наручниками це робити страшенно важко, знаєте».

Проте під личиною сарказму Джессі відчула певну нервову цікавість і продовжувала, наче приворожена, роздивлятися фіолетову картку з лейтмотивом «повеселімося на нашій вечірці», пропусками для імені й адреси, а також квадратиками з підписами «Дайнерз Клаб», «Мастеркард», «Віза» й «Американ Експрес». «Усе життя кляла ті рекламні картки — особливо коли доводилося нахилятися, щоб підняти ту довбану штуку, бо інакше вважатимуть, що засмічую вулиці, — і навіть не здогадувалася, що одного дня мій здоровий глузд, а може, навіть ціле життя залежатиме від неї».

Життя? Чи таке дійсно можливо? Чи дійсно в її роздумах виникла ця жахлива думка? Джессі з неохотою почала розуміти, що так. Вона може провести тут багато часу, доки хтось її знайде, і так, вона припускала, що існує слабка, проте реальна ймовірність, що різниця між життям і смертю залежатиме від однієї склянки води. Думка здавалася сюрреалістичною, проте не якоюсь відверто сміховинною.

«Усе як і раніше, дорогенька: помалу їдь — далі заїдеш».

Так… але хто б коли-небудь повірив, що фінішна лінія виявиться в такій дивній місцевості?

Проте Джессі рухалася повільно, обережно і з полегшенням виявила, що маніпулювати карткою однією рукою не так складно, як вона боялася. Частково тому, що та завбільшки шість на чотири дюйми — майже як дві гральні картки, складені поруч, — але здебільшого через те, що Джессі не намагалася зробити з нею нічого особливого.

Вона стиснула картку по довжині між вказівним і середнім пальцями, а великим загнула останні пів дюйма довгого боку. Згин був нерівний, проте Джессі подумала, що й такий підійде. Крім того, ніхто ж не прийде оцінити її роботу. Година рукоділля для молодших скауток щочетверга у Першій методистській церкві Фалмута залишилася в глибокому минулому.

Джессі міцно затиснула фіолетову картку між пальцями й зігнула ще на пів дюйма. Щоб дійти до кінця картки, їй знадобилося десь зо три хвилини й сім згинів. Закінчивши, Джессі тримала в руках щось схоже на незграбно загорнутий у фіолетовий папір королівський косяк.

Або, якщо пустити в дію трішки більше уяви, соломинку.

Джессі запхала її в рот, намагаючись зубами втримувати нерівні згини вкупі. Стиснувши скручену картку міцно, наскільки можливо, Джессі почала обмацувати полицю в пошуках склянки.

«Обережно, Джессі. Не зіпсуй справу нетерплячкою!»

«Дякую за пораду. І за цю ідею. Вона чудова — я цілком серйозно. Але тепер попрошу тебе якомога довше помовчати, щоб я могла нормально все зробити. Окей?»

Коли пальці торкнулися гладенької поверхні склянки, Джессі обхопила її з ніжністю та обережністю молодої любаски, яка вперше просовує руку своєму хлопцеві в ширінку.

Стиснути склянку в цій новій позиції було досить легко. Джессі обернула її й підняла, наскільки дозволяв ланцюг. Побачила, що останні кусники льоду вже розтали: tempus минав, потішно fugitуючи[38] собі, всупереч її