Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Джералдова гра, Стівен Кінг 📚 - Українською

Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Джералдова гра" автора Стівен Кінг. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 95
Перейти на сторінку:
відчуттям, наче все намертво спинилося приблизно тоді, коли вперше з’явився собака. Але про собаку вона не думатиме. І взагалі, постарається повірити в те, що немає й не було тут ніякого собаки.

«Тобі гарно вдається прикидатися, ніби нічого не було, так, дівулю-привітулю?»

«Слухай, Рут, я тут і себе, і ту кляту склянку намагаюся втримати в руках, раптом ти не помітила. Якщо мені в цьому допомагають невеличкі ігри розуму, думаю, проблеми тут немає. Просто помовч трохи, добре? Заспокойся з цим і дай мені зайнятися своєю справою.

Однак Рут, очевидно, не мала наміру заспокоюватися. «Помовч, — посмакувала вона слово. — Чорт, як же це слово заганяє в ностальгію — навіть краще, ніж старий хіт “Біч Бойз” по радіо. Ти завжди гарно затикала рота, Джессі. Пам’ятаєш ту ніч у гуртожитку, після того як ми повернулися з твого першого й останнього сеансу розвит­ку самосвідомості у “Ньюворті”?»

«Рут, я не хочу це згадувати».

«Звісно, тому я згадаю за нас обох. Як тобі таке? Ти постійно говорила, що тебе засмутила та дівчина зі шрамами на грудях, лиш вона — і більш нічого, а коли я почала розповідати тобі те, що ти сказала перед тим на кухні, — про те, як ви з батьком залишилися самі у вашому будинку на озері Дарк-Скор, коли в 1963-му згасло сонце, і як він щось зробив тобі, — ти наказала мені замовкнути. Коли я не замовкла, ти спробувала дати мені ляпаса. Коли я й після цього не припинила, ти вхопила пальто, вибігла й провела ніч десь в іншому місці — мабуть, у Сьюзі Тіммелс, у її маленькому розсаднику бліх біля річки, який ми називали “Сьюзін Лесбготель”. До кінця тижня ти знайшла якихось дівчат, що винаймали квартиру в центрі й шукали собі ще одну сусідку. Бум — швидка, як вітер… але, зрештою, ти ж завжди рухалася швидко, коли вирішувала щось, Джесс, тут я не заперечуватиму. І, як я вже сказала, ти завжди гарно затикала рота».

«Затк…»

«О! А я що говорила?»

«Відстáнь від мене!»

«І це мені також знайомо. Знаєш, що мене ранить найбільше, Джессі? Питання було не в довірі — я навіть тоді знала, що нема нічого особистого в тому, що ти не могла нікому довіритися з історією того дня, зокрема сама собі. Ранило мене те, що я знала, наскільки ти була близька, щоб розповісти все там, на кухні “Ньюворту”. Ми сиділи спершись на двері, обіймались, і ти заговорила. Сказала: “Я не могла таке розповісти, маму це вбило б, і навіть якби не вбило, вона б його покинула, а я його любила. Ми всі його любили. Ми всі його любили, всім він був потрібен, вони б звинуватили мене, а він же нічого не зробив, нічого такого”. Я запитала тебе, хто нічого такого не зробив, і ти вимовила це так швидко, наче дев’ять років лише й чекала, що хтось поставить тобі це запитання. “Мій тато, — сказала ти. — Ми були на Дарк-Скорі в день, коли згасло сонце”. Ти б розказала мені решту, я впевнена, але прийшла ота тупа сука й запитала: “З нею все нормально?” Так, наче ти виглядала нормально, ну розумієш? Господи, іноді я просто не вірю, наскільки люди дурні. Треба ввести закон, що, перш ніж розмовляти, треба отримати ліцензію чи принаймні учнівські права. Доки не складеш розмовний екзамен, мусиш мовчати. Це розв’язало б стільки проблем. Але насправді все не так, і як тільки та Флоренс Найтінґейл[39] гуртожитського розливу ввійшла, ти закрилася, як та мушля. Я нічого не могла зробити, щоб розкрити тебе. Хоча Бог свідок, я намагалася».

«Треба було просто дати мені спокій! — гаркнула Джессі. Склянка води в неї в руці затрусилася, саморобна фіолетова соломинка між губами затремтіла. — Треба було не лізти туди, де тебе не просять! Це тебе не стосувалося».

«Джессі, іноді друзі не можуть просто так забити на свої переживання, — промовив голос усередині, настільки спов­нений доброти, що Джессі втратила мову. — Знаєш, я перевірила. Я зрозуміла, про що ти говориш, і перевірила. Я зовсім нічого не пам’ятала про затемнення сонця на початку шістдесятих, але, звісно, я на той час була у Флориді, і мене набагато більше цікавило підводне плавання й один делрейський рятувальник — ох, як же я в нього тоді втюрилась! — а не астрономічні явища. Думаю, я хотіла впевнитися, що все те не було якоюсь скаженою фантазією абощо, яку могла спричинити оповідь дівчини зі страшними опіками на буферах. Ні, то не була вигадка. Було в Мейні повне затемнення сонця, і ваш літній будинок на Дарк-Скорі стояв прямо в смузі, де за ним можна було спостерігати. Липень 1963-го. Просто дівчинка з татом спостерігають затемнення. Ти не розповіла мені, що твій татко з тобою зробив, але я знала дві речі, Джессі: він твій батько, а це погано, а також тобі було десять-одинадцять, на межі дитинства і пубертатного віку… а це ще гірше».

«Рут, прошу тебе, припини. Гіршого часу, щоб почати порпатися в цьому старому…»

Але Рут припиняти не збиралася. Рут, яка колись була сусідкою Джессі, завжди в кишеню за словом не лізла, — і Рут, яка тепер сусідила з Джессі в тієї в голові, очевидно, ні грама не змінилася.

«Не встигла я оговтатись, а ти вже жила не в кампусі, а з трьома дівчатами із Сестринства Сьюзі — принцесами в трапецієвих светриках і блузках “Шип-н-Шор”, у кожної, сто відсотків, був набір тих трусів, із нашитими днями тижня. Думаю, з ними ти свідомо вирішила пройти тренінг для олімпійської команди з протирання пилу й полірування підлоги. Ти прикинулася, що не було того вечора в пастораті “Ньюворт”, не було сліз, болю й гніву, не було мене. Так, ми ще якийсь час зустрічалися з тобою — іноді ходили на піцу й глек “Молсона”[40] в Пет, — але дружба наша скінчилася, так? Коли настав час вибирати між мною і тим, що сталося з тобою в липні 1963-го, ти вибрала затемнення».

Склянка води тремтіла дедалі сильніше.

— Чому зараз, Рут? — запитала Джессі, не свідома того, що по-справжньому вимовляє слова темній спальні.

«Чому тепер, хочу знати, адже в цій інкарнації ти є частиною мене, то чому тепер? Чому саме в той час, коли я просто не можу дозволити собі засмучуватися й від­волікатися?»

Найочевидніша відповідь на це запитання була також найменш цікавою: тому що всередині неї сидить ворог, сумна, зла відьма, якій Джессі подобається саме такою, як зараз, — прикутою до ліжка, пройнятою спазмами, зляканою, розбитою. Яка не бажає, щоб це становище будь-яким чином покращувалося. Яка вчинятиме всі можливі брудні трюки, щоб цього не сталося.

«Повне сонячне затемнення того дня тривало трішки більше як хвилину, Джессі… але не в тебе в голові. Там воно досі триває, правда?»

Джессі заплющила очі й зосередила всі думки й бажання на тому, щоб зупинити тремор склянки з водою. Тепер вона психічно розмовляла з голосом Рут без самосвідомості, наче розмовляє з іншою людиною, а не частиною власного мозку, що раптом вирішив, ніби зараз саме час трішки попрацювати над собою, як сказала б Нора Калліґан.

«Відчепись, Рут. Якщо ти все одно хочеш обговорювати ці речі, після того як я промахалася з водою, добре. Але наразі, прошу тебе, просто…»

— …закрий пиздак, — тихим шепотом договорила вона.

«Так, — одразу ж відповіла

1 ... 27 28 29 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джералдова гра, Стівен Кінг», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Джералдова гра, Стівен Кінг"