Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

Так само, як і Біллі.

— Чому ми біля лікарні?

— Чекай тут, — наказав Джек хлопчикові. Він зістрибнув з воза, його чоботи важко вдарили по камінню.

— Коли ми будемо переносити меблі?

— Спершу треба подивитися, чи вони тут, — Джек різко відчинив браму і зайшов на заднє подвір’я лікарні.

Йому знадобилося пройти лише кілька кроків, щоб побачити те, що він сподівався знайти — домовину зі щойно прибитою кришкою. Ім’я А. ТЕЙТ було надряпано на ній. Чоловік підняв один край труни, щоб перевірити вагу і пересвідчитися, що вона не була порожня й очікувала, що її заберуть. Без сумніву, у братську могилу, вирішив Джек, судячи з необробленої сосни, з якої була збита домовина.

Він заходився відривати кришку. Це не забрало багато часу, бо у ній було лише декілька цвяхів. Ніхто не переймався, чи належним чином жебрак буде захищений у своєму ящику. Він потягнув кришку і відкрив тіло, зашите у саван. Не дуже велике, на перший погляд, він би з ним упорався навіть без Тупого Біллі.

Він повернувся до воза, де все ще чекав хлопець.

— Що там? Стілець? Стіл? — спитав він.

— Про що ти балакаєш?

— Про меблі.

Джек обійшов довкола фургона і відкинув брезент.

— Допоможи мені перенести це.

Біллі зістрибнув з воза і підійшов до нього ззаду.

— Це колода.

— Ти такий розумний! — Джек схопив один край і потягнув його з фургона.

— Це на дрова? — спитав Біллі, хапаючи інший край. — Її треба поколоти?

— Просто тягни її, добре? — вони принесли колоду до труни і опустили на землю. — Тепер допоможи мені витягти це, — наказав Джек.

Біллі лише поглянув на домовину і завмер.

— Там хтось є.

— Нумо, хапайся з того боку.

— Але ж це... це небіжчик.

— Ти хочеш свій дев’ятипенсовик чи ні?

Біллі подивився на нього. Очі хлопчика видавалися величезними на млявому худому обличчі.

— Я боюся мертвих.

— Вони не вкусять тебе, ідіоте.

Хлопчик позадкував.

— Вони переслідуватимуть вас. Привиди.

— Жодного за все життя не бачив.

Хлопчик задкував до брами.

— Біллі, ану тягни свій зад сюди!

Натомість хлопчик повернувся, побіг подвір’ям і, смикаючись, наче маріонетка, зник у тумані.

— Нездара, — буркнув Джек. Він видихнув, підняв загорнуте в саван тіло і вигорнув його з домовини. З глухим звуком воно впало на бруківку.

Ранок набирав силу. Потрібно було працювати швидше, щоб його ніхто не побачив. Він затягнув колоду в труну, повернув на місце кришку і кількома помахами молотка увігнав усі цвяхи назад.

«Спочивай з миром, міс Колода», — подумки сказав чоловік і засміявся.

Потім він потягнув усе ще загорнутий у саван труп через подвір’я до свого фургона. Захеканий, Джек зупинився біля воза, роззирнувся довкола і нікого не побачив.

І ніхто не бачить мене.

За кілька хвилин він уже сидів на возі й скеровував свого коня на вулицю Норд Аллен. Кинувши погляд через плече, перевірив свій накритий брезентом вантаж. Він не бачив труп на власні очі, але в цьому і не було потреби. Яка різниця, молодий чи старий, чоловік чи жінка, він був свіжий — це все, що мало значення. Цього разу винагородою не потрібно було ні з ким ділитися, навіть із Тупим Біллі.

Він щойно заощадив дев’ять пенсів. Це було варте додаткових зусиль.

9

Роза прокинулась і побачила, що Меггі спить поруч із нею. Вона почула кудкудакання, шурхіт соломи. Жоден із цих звуків не був звичним, і дівчині знадобилося кілька секунд, щоб пригадати, де вона.

І пригадати, що Аурнія померла.

Таке горе охопило дівчину, наче велетенський кулак стиснув її, аж дихання перехопило. Вона підняла очі до грубо отесаних балок, які підтримували стелю, і подумала, що не витримає такого болю.

Щось зашурхотіло поруч із ними. Роза повернулась і побачила чорного собаку, що дивився на неї й виляв хвостом, лупцюючи ним тюк сіна. Він обтрусився, здійнявши у повітря купу соломи та пилу, а потім підбіг і лизнув обличчя дівчини, лишивши на ньому смугу слини. Відштовхнувши собаку, Роза сіла. Той жалісно заскавчав і побіг сходами вниз. Визирнувши з сінника, вона побачила, як він пробіг повз запряженого коня, рухаючись цілеспрямовано, наче запізнювався на ділову зустріч, і зник у відчинених дверях клуні. Десь заголосив півень.

Роза оглянула сінник і задумалася, куди міг подітися Біллі.

То ось де він зазвичай ховався. Вона бачила сліди його перебування серед тюків сіна та іржавих інструментів. Прим’ята солома вказувала, де він спав цієї ночі. Тріснута чашка, блюдце та дошка для нарізання стояли на перекинутому кошику, наче на столі, накритому на одну персону. Винахідливість хлопця викликала у Рози усмішку. Уночі Біллі кудись зник, а потім повернувся з повною чашкою молока, яку, без сумніву, крадькома здоїв із чиєїсь корови чи кози. Роза не питала, де він його взяв, а Меггі із задоволенням смоктала просякнуту молоком ганчірку. Дівчина була вдячна за все, що могло втамувати голод дитини.

Але, хоча дитина і була нагодована, сама Роза нічого не їла з учорашнього опівдня, її шлунок голосно вимагав їжі. Вона нишпорила сінником, занурювалась у солому і врешті знайшла куряче яйце, ще тепле, знесене цього ранку. Дівчина розбила шкаралупу і задерла голову. Сире яйце ковзнуло до її горла, жовток був такий слизький і жирний, що їй зробилося недобре. Незважаючи на огиду, вона стримала нудоту і зберегла яйце в животі, бо розуміла, що це може бути її єдиною їжею на сьогодні, яку не можна змарнувати. Урешті