Читати книгу - "Корона забутого короля, Тетяна Вітер"

Ображений її словами, Оскар враз зник за стіною, залишивши після себе тільки слабкий подих холодного вітру.

— Повернися! Я з тобою розмовляю! — вигукнула Софія і, не задумуючись, витягнула з кишені знайдену річ.

Несподівано привид з’явився знову, його руки нервово стискалися в кулаки, а очі свердлили дівчину:

— Чого тобі! Ти реально найнестерпніше дівчисько. Перевернула все з ніг на голову! Розбудила мене... — він різко поглянув на годинник у її руках і, здавалося, на мить застиг. — Звідки ти взяла оце?

— З озера, — не приховуючи іронії, відповіла Софія, грайливо погойдуючи годинником у своїх руках.

— Тепер все зрозуміло, — глухо прошепотів привид, наблизившись до неї настільки, що дівчина відчула холод від його присутності. — Тому мені вдалося тебе врятувати. Віддай його!

Софія підвела підборіддя, її погляд став крижаним:

— З якого переляку?

— Це годинник моєї коханої, — привид промовив тихо, ніби зізнавався в чомусь важливому.

— А тобі не все одно, Оскаре? Ти ж втопив її! — випалила Софія, не стримуючи злості, яка накопичувалася протягом усього часу їхніх зустрічей.

Привид наче завмер. Його прозоре обличчя перекосилося від болю, що випромінювався з кожного його руху. Раптово сльози почали стікати з його обличчя, хоча силует залишався безтілесним.

— Та що ти взагалі знаєш, що тут відбулося 1384 роки тому? — його голос здригнувся, і він втік у стіну, залишивши Софію з відчуттям провини.

Їй не до кінця було зрозуміло, чому ці слова так різко зачепили його, проте сарказм вирвався проти її волі:

— Ти що, плачеш?

— Звісно, що я не плачу! — його тремтячий голос лунав глухо з-за стіни.

— А, як на мене — плачеш, — знову вигукнула вона.

Після довгої паузи привид все-таки визнав, хоча й обурено:

— Ну і що? Ти хіба ніколи не плачеш?

Софія стиснула губи, не очікуючи такої відповіді, і промовила, вже без жартів:

 — Інколи... Але я не вбивала свого коханого.

Привид повільно повернувся, його очі були червоні від сліз, і тихо промовив:

— Я не топив її. Знаю, що всі так думають, але це неправда.

Дівчина уважно подивилася на нього, відчуваючи, що за цими словами криється щось більше. Тепер у її голові звучало лише одне питання: “Що ж насправді сталося колись у цьому замку?”.

В кімнаті стало так тихо, що можна було почути, як важке повітря просочується через старі віконні рами, а за стінами неподалік замку тривожно хлюпотіло злощасне озерце.

— Те, що я зараз розкажу, ніколи не прочитаєш в історії, навіть у тій книзі, яку ти витягла зі скрині у підземеллі, — тихо почав привид, підійшовши ближче до дівчини.

Він наче вагався, перш ніж зануритися в спогади, які йому самому було важко витягати з глибини душі. Його постать у темряві здавалася ще більш похмурою. Софія не могла відвести від нього погляду, відчуваючи холодне дихання минулого на своїй шкірі. 

— Колись... у Ранньому  Середньовіччі на півдні Англії існувало чотири королівства. Мій батько, Едбальд Ескінг, правив одним з них — королівством Кент, яке зараз є однойменним графством Великої Британії. Він був могутнім, сильним... Мене народила його друга дружина, Емма Австразійська. Я був їхнім первістком. Мама була світлом мого життя, а молодша сестра Енсвіта — єдиною, хто мене розумів. Але на мене чекала інша доля.

Оскар повільно та безшумно ходив по кімнаті. Дівчина уважно стежила за його рухами, ніби боялася злякати ці крихкі моменти його відвертості.

— Я був німим, — продовжив він з давнім болем в очах, обернувшись до неї. — Моя мова завжди залишалась у мене всередині. Люди сміялися з мене, шепотіли за спиною, коли думали, що я не чую...

Привид зупинився біля старовинного дзеркала. Там не було його відображення, але дівчина могла бачити, як він простягнув руку, ніби намагаючись доторкнутися до образу того короля, яким ніколи не став.

— Після смерті батька я став королем... на 10 хвилин. Це були найгірші хвилини в моєму житті. Важка корона, холодний трон і обличчя підданих, що дивилися на мене з презирством. Мої брати, Ерменред та Ерконберт, знали, як зробити мій тріумф ще більш гірким. Вони використали моє кохання до Сабріни... — його голос ледь чутно здригнувся, — її схопили під час моєї коронації. Я був у полоні свого безсилля... 

Софія помітно здригнулася, коли він вимовив знайоме ім’я. Привид обернувся і кинув на неї сумний погляд.

— Саме тому я не зміг вигнати твою бабусю з маєтку. Вона її тезка, — пояснив він, жестом показуючи на старий портрет на стіні. 

Тиша знову повисла в повітрі, але цього разу вона була важчою, наповненою трагічною правдою, що розкривалась перед дівчиною. Оскар продовжував свою ходу кімнатою, ніби шукаючи відповіді у кожному її куточку.