Читати книгу - "Корона забутого короля, Тетяна Вітер"

— Під час коронації вони прив’язали до неї камінь і погрожували скинути в озеро. Я не зміг врятувати її, як ти думаєш, — він глянув на дівчину, очі його затуманились спогадами. — Я не зміг вимовити жодного слова, не зміг діяти. Під прицілом сотень очей, я, відчуваючи вагу моменту, скинув з плечей пишну оксамитову мантію, яка виблискувала багряним відтінком під сонячними променями. Тканина, що являла собою символ моєї величі, плавно впала на землю, покриваючи бруківку, як червоний килим. Натомість я одягнув чорний плащ, що облягав мої плечі й розвівався вітром, як знак жалоби. Лише темрява цього плаща могла відобразити ту глибину мого горя. Я безшумно направився до замку, крокуючи по історичній бруківці, що застигла в чеканні мого рішення. Знявши з голови свою золоту корону — символ влади, — я зважився на відчайдушний вчинок. З короною в руках я швидко наблизився до однієї зі стін замку. Я замурував її в стіну, залишивши частку себе всередині, випадково поранивши руку. Кров, що червоним струмком стікала з рани, залишила темні плями на білій стіні та на самій короні. Вона стала свідком моїх жорстоких випробувань і кровавої коронації. Коли я нарешті повернувся на подвір’я замку, на якому зібрався натовп, усіх здивувала відсутність корони. Кожен чекав від мене чогось — виправдання, рішення, обіцянки. Раніше я був для них символом влади, а тепер став перед ними просто людиною, без корони й з розбитим серцем. Брати, навпаки, виглядали радісними, впевнені, що я зрікся трону, віддавши їм місце на вершині. Вони вважали, що нарешті досягли бажаного. Але ні, я не міг зректися трону, так само як і промовити присягу на вірність народу. Кинувши погляд на Сабріну, я мимоволі показав братам знак руками — мовляв, я стрибну у воду замість неї. Мій погляд був пронизаний безнадією та останньою спробою врятувати її життя. Я не знав, чи вони зрозуміли мій натяк, адже сам вже був у водоймі, яка нещадно поглинала мене. Сабріна, моя кохана, забувши про камінь, прив’язаний до неї, бездумно кинулась вслід... Мої брати, намагаючись знайти корону, за допомогою якої я міг би ще раз повернутися на трон, намагалися утвердити свою владу. Моє ім’я так і не вписалося в історію. Я залишився невідомим, не враховуючи вигаданих звинувачень з боку жителів селища у смерті моєї коханої Сабріни. Так і обірвалася наша життєва історія, навіть не встигнувши початися.

Рухи Оскара стали більш різкими, наче він знову переживав ті останні хвилини свого життя. Кімната наповнилася його болем, і Софія могла відчути це майже фізично. Дівчина інстинктивно доторкнулася до знайденого годинника, відчуваючи тягар цієї історії. Привид, здавалось, побачив цей рух, його погляд зупинився на її руках

— Це годинник... — прошепотів він, його голос був тремтячим. — Він належав їй.

Софія глянула на річ у своїй руці, а потім на привида, чия постать здавалася розмитою від власних сліз, що текли невидимими потоками.

— Не знайшовши спокою, я залишився блукати цими стінами, — його голос став гучнішим, сповненим розпачу та гніву. — І все, чого я хотів це довге тисячоліття, — щоб ніхто з людей не порушував мого вічного існування. А ви вічно претесь сюди й претесь... Мало вам землі, багатства... Хіба я вас чіпав, люди!? Досить шастати моєю власністю! Я хочу спокою, хіба не ясно!?

— Оскаре, — заплакана дівчина зробила крок до привида, але той зник у повітрі, лишивши по собі тільки відчуття сирості й холоду. — Оскаре! — турботливо крикнула вона, та лише її власний голос розлився порожньою кімнатою.