Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

«Не знаю, скільки мені ще вдасться утриматися у своєму хиткому кріслі, — людей, яким я незручний, стає все більше. Та я збираюся зробити максимум, що зможу. Можливо, справа Фростова — приклад страшної несправедливості, і я хотів би встигнути довести її до суду», — ось що сказав Мостовий. 

І тепер він скрипів підлогою, а Едем думав про те, що за дивною іронією долі справа Фростова може виявитися для прокурора тим самим, чим була й для адвоката: останньою спробою відновити рівновагу в цьому світі. 

«Після вашої заяви ми зв’язалися з адвокатом Фростова. Я правильно розумію, що саме він надав вам усю документацію для пресконференції? — Мостовий збрехав, і від його уваги не сховалася міміка Едема, який знав, що зв’язатися з ним було неможливо. — Коли ви говорили з ним востаннє?» 

Тепер брехати довелося Едемові — про те, що адвокат прийшов до Міцного з копіями документів учора ввечері й переконав виступити з викривальною промовою, а після цього від нього — ані пари з уст. 

«І вам не схотілося розповісти йому, як усе відбулося?» 

Хотілося, але Міцний загубив його номер. А чому, власне, не розпитати про це самого адвоката? 

«Він сьогодні не з’явився на роботі, телефон вимкнений. Адресу, за якою він орендував житло, намагаємося з’ясувати». 

Скрип-скрип-скрип. Едем почав сумніватися, що зробив правильний вибір між прокуратурою й київською перепічкою. 

«У мене немає до вас претензій. Ви мені глибоко симпатичні. Ви для багатьох — зразок того, як жити й досягати успіху з гідністю. Якби з моєї посади проводжали з оркестром, не сумнівайтеся, я б точно доручив їм зіграти вашу «Фіалку». Ви вирішили йти в політику? Ні? Але навіщо вам тоді все це знадобилося? Музиканти розповідають на пресконференціях про майбутній концерт, а не про чужі кримінальні справи». 

Коли прокурор назвав пісню, Едем нарешті все згадав. Таємниця Міцного, яку той ретельно затирав гумкою в блокноті своєї пам’яті, проступила наче пляма крові під люмінесцентною лампою. Тепер стало зрозуміло, чому хлопець у бейсболці зустрічав його коло ліфта після пресконференції, чому продюсер намагався вберегти його від участі в телепроєкті зі старим складом «Часу немає». Істина розірвалася поряд, як шумова граната. Міцний не був святим, і його гріх був із тих, які найбільше засуджувалися у світі творчості. 

— Дякую, що знайшли для нас час, — Мостовий нарешті зрозумів, що з музиканта вже нічого не витягти, повернувся до столу й став виписувати йому пропуск. 

— Пропоную чоловічу угоду, — раптом сказав Едем. — Я розповідаю вам усе, що знаю про справу Фростова — до нюансів, які об’єктивно не міг відобразити в тих паперах, які я передав журналістам. А ви не запитуєте, навіщо я так ретельно вивчив цю справу, і більше мене не чіпаєте. 

— Якщо не знайду якихось доказів вашої причетності до цієї справи, — зауважив Мостовий. 

— По руках, — тільки вимовивши це, Едем усвідомив: якби Мостовий утратив на війні праву руку, а не ліву, ця пропозиція була б украй недоречною. 

На знак довіри Мостовий зарані передав Едемові виписаний йому пропуск. 

— Не таким я уявляв цей день, — хитав головою Едем. 

Вони з продюсером Паштетом підіймалися сходами Олімпійського. За ними поспішав директор стадіону: білобородий дідок у жилетці, з акуратною зачіскою, якому для повноти портрета бракувало кишенькового годинника на ланцюжку або стетоскопа на шиї. Директор скаржився на хуліганів, які ночами пробираються на стадіон, стрибаючи з дерев біля огорожі, та його слухали неуважно. Паштет видзвонив Едема після прокуратури й десять хвилин тому підібрав його в натовпі шанувальників на Богдана Хмельницького. У суботу на цьому стадіоні в «Часу немає» був запланований концерт, але зараз вони прийшли сюди не тому. 

— А яким же? — обурився Паштет. — Я підібрав тебе в черзі за перепічкою! Мабуть, я встиг зробити в житті щось хороше, собаку через дорогу перевів або бабусю нагодував, раз небеса допомогли мені дістатися до тебе раніше, ніж ти встиг потрапити в об’єктиви телефонів із сосискою за щокою. Це прямо якийсь дилетантський піар минулого століття, коли слова «піар» ще не знали. Що з тобою сьогодні? 

— Я вирішив для себе дещо важливе, — відповів Едем. 

Він хотів з’ясувати, чи відома Паштетові справжня історія про «Фіалку», але пам’ять одразу ж запопадливо підказала: звісно, він знає. 

— Нагадай, що ми тут робимо? — поцікавився він замість цього. 

Паштет озирнувся на дідка, який пас задніх. 

— Мені подзвонили впливові люди. Нам на дещо натякнули. Ми приїхали перевірити натяк. 

Вони зупинилися й почекали засапаного директора. Вибравшись нагору, той по-свійськи обіперся на плече Едема й кілька секунд важко дихав. 

— Пробачте, — директор прибрав руку. — Я стільки років уже слухаю ваші пісні, що сприймаю вас як друга, і забув, що це дружба в один бік. Неможливо уявити: як це, коли тебе знають у кожному домі. 

— Не так цікаво, як могло видатися спочатку. 

— Можливо, ви просто не замислювалися… — директор поліз у кишеню піджака й зворотним рухом розсипав маленькі спортивні свистки, запаковані в целофан. — От роззява! Це я ношу на випадок, якщо познайомлять із якимось малюком. Немає сюрпризу, кращого за свисток, — директор важко опустився на коліно, і Едем узявся йому допомагати. — А ви просто не замислювалися, як багато людей мають вас за друга. Для когось ви з вашими піснями стали прихистком посеред житейських ураганів, для когось — єдиним співбесідником, для когось — натхненням, надією та порадником. Уявіть карту України, вона вся буде позначена такими точками — від села Соломонового до Ранньої Зорі, від мису Сарич до Грем’яча — людьми, частиною існування яких ви стали. 

Едем розгубився, не знаючи, що відповісти, але директор стадіону й не чекав відгуку. Він нарешті піднявся й простягнув музикантові те, заради чого поліз у кишеню, — свою візитку. 

— Далі ви вже дійдете самі — вас чекають за тими дверима, — махнув він рукою. — Якщо раптом схочете провести репетицію на порожньому стадіоні до концерту, то будь ласка, наші ворота завжди відчинені для вас. 

Едем потиснув його тонку, але міцну руку. Усе сказане призначалося не йому, а справжньому Міцному, але ж думки й почуття Міцного були на один день частиною його думок та почуттів. У чашці була кава, говорив джин, але ж були й вершки. 

За дверима виявився тісний бар. Білі стільці на сталевих ніжках, що нагадували зрізане гострим ножем яйце, були розставлені по краях і впритул присунуті до стійки. Але два стільці залишалися в центрі — вони чекали гостей. Бармен за