Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

Зараз Маґда поруч зі мною на траві. Вона тримає свою бляшан­ку із сардинами. Ми пройшли наш останній відбір. Ми живі. Ми разом. Ми вільні.

8 «When the Saints Go Marching In» — народна американська пісня жанру спірічуелс, що виражає надію бути серед обраних і увійти в рай у день Страшного суду.

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ 7

Мій рятівник, мій кривдник

Коли я дозволяла собі уявляти мить на кшталт цієї — завершення мого ув’язнення, завершення війни, — то уявляла, як радість розквітає в грудях. Уявляла, як кричу на повну силу: «Я ВІЛЬНА! Я ВІЛЬНА!». Але тепер я не маю голосу. Ми наче мовчазний струмок, течія свободи, що тече від кладовища Ґунскірхена у напрямку до найближчого містечка. Я їду на імпровізованому візку. Колеса скриплять. Я ледве тримаюся, аби не знепритомніти. У нашій свободі немає ні радості, ні полегшення. Це повільний вихід із лісу. Це приголомшене обличчя. Це ледве дихати і провалюватися в сон. Це небезпека переїдання. Небезпека від неправильних харчів. Свобода — це воші та рани, тиф, запалі животи та скляні очі.

Я усвідомлюю, що Маґда йде пішки поруч зі мною. Що біль пронизує моє тіло, коли трясеться візок. Уже більше року я не мала розкоші розмірковувати про те, що завдає болю, а що не завдає. Я мала можливість думати лише як тримати стрій з іншими, як залишатися на один крок попереду, як дістати трошки їжі, як йти не повільніше за інших, як ніколи не зупинятися, як залишатися живою, як не залишитися позаду. Тепер, коли небезпека зникла, біль усередині та страждання навколо перетворюють реальність на галюцинації. Німий фільм. Марш скелетів. Більшість із нас фізично зруйнована до такого стану, що не може йти. Ми лежимо на візках, ми спираємося на палиці. Наші брудні та зношені уніформи такі обідрані та подерті, що ледве прикривають шкіру. А шкіра ледве прикриває кістки. Ми — зразки для уроку з анатомії. Лікті, коліна, щиколотки, вилиці, суглоби пальців, ребра випинаються, наче це постають запитання. Що ми тепер? Наші кістки непристойні на вигляд, наші очі — печери, безглузді, темні, порожні. Запалі обличчя. Синьо-чорні нігті. Ми — травма, що крокує. Ми — уповільнений парад упирів. Ми йдемо, хитаючись, наші візки перекочуються через камені. Крок за кроком — і нарешті ми стоїмо натовпом на площі у Вельсі в Австрії. Містяни витріщаються на нас з вікон. Ми лякаємо їх. Усі дивляться мовчки. Ми заповнили площу своєю тишею. Містяни хутко повертаються до власних осель. Діти закривають очі руками. Ми пережили пекло, аби стати нічним жахіттям для інших.

Дуже важливо поїсти та попити. Але не забагато та не зашвидко. Ми можемо випадково переїсти. Дехто з нас не може втриматися. Наш самоконтроль розчинився разом із м’язевою масою, з плоттю. Ми так довго голодували. Пізніше я дізнаюся, що одна дівчина з мого рідного міста, сестра Клариної подруги, була звільнена з Аушвіцу лише для того, аби померти від переїдання. Завершити голодування чи підтримувати відчуття голоду — смертельно небезпечним є й одне, й інше. На щастя, сили, що потрібні мені для жування, повертаються до мене лише час від часу. На щастя, американські солдати мають мало харчів для нас, здебільшого цукерки, ті маленькі кольорові намистини, M&M’s, як ми згодом дізналися.

Охочих нас прихистити немає. Гітлер мертвий менше ніж тиждень. До офіційної капітуляції Німеччини залишилося кілька днів. Насилля, що поширилося Європою, потрохи вщухає, але зараз досі воєнний час. Харчі та надія для всіх досі в дефіциті. І ми, вцілілі, колишні полонені, для когось досі вороги. Погань. Наволоч. Антисемітизм не скінчився з війною. Американські солдати приводять нас із Маґдою в дім, де живе німецька родина: матір, батько, бабуся та троє дітей. Тут ми маємо жити, доки не відновимо сили для подорожі. Треба бути обережними, попереджають нас американські солдати, у переможеній Німеччині. Тут ще немає миру. Будь-що може статися.

Батьки переносять усе сімейно добро до спальні, і тато показово замикає двері на замок. Діти по черзі витріщаються на нас і тікають ховатися за матусину спідницю. Ми — джерело їхнього захвату та страху. Я звикла до сліпої механічної жорстокості есесівців, недоречних веселощів та насолоди власною могутністю. Звикла до їхніх прийомів для доведення власної переваги, для відчуття власної значимості, для акцентування власного домінування та всевладності. Але те, як на нас дивляться діти, значно гірше. На нас закінчується їхня невинність. Саме це ми бачимо в дитячих очах — ми переступники. Їхнє потрясіння є гіркішим за ненависть.

Солдати приводять нас до кімнати, де ми спатимемо. Це дитяча кімната. А ми — сироти війни. Вони піднімають мене та вкладають на дитяче ліжечко. Я саме потрібного розміру, важу близько тридцяти кілограмів. Я не можу ходити самотужки. Я наче мала дитина. Насилу можу думати словами. Я думаю в мірах болю чи потреби. Я хочу плакати і на руки, але немає до кого. Маґда згорнулася верчиком на маленькому ліжку.

Крізь сон я чую гомін за нашими дверима. Мій спочинок такий же крихкий, як і я сама. Мені моторошно весь час. Моторошно від того, що вже сталося. Та від того, що може статися. Звуки в темряві повертають до мене образ мами, що ховає Кларин послід у кишеню свого пальта, образ тата, що обертається востаннє подивитися на нашу квартиру, — я бачу картини раннього ранку нашого виселення. Щоразу прокручуючи минуле в голові, я знову і знову втрачаю дім та батьків. Я уп’ялася поглядом у дерев’яні перекладини свого ліжечка та намагаюся знову поринути в сон чи хоча б заспокоїтися. Але шум нікуди не зникає. За дверима гуркіт та тупіт. Раптом двері відчиняються навстіж. Двоє американських солдатів ввалюються до кімнати. Вони зіштовхуються один з одним, перечіпаються через поріг. Світло від лампи променем прорізає темряву кімнати. Один з них показує на мене, регоче та хапається за промежину. Маґди тут немає. Не знаю, де