Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

Грубе поводження не просто заплямує мене, воно може мене вбити. Зараз я надто крихка. Та я боюся не смерті й не болю. Мені страшно втратити мамину повагу. Солдат штовхає свого товариша в спину до дверей, аби той стояв на сторожі. Він наближається до мене, воркуючи по-дурному, голос у нього хрипкий, зірваний. Від нього густо, наче цвіллю, тхне потом та перегаром. Я мушу не дати йому підступитися до себе. Жбурнути в нього нема чим. Я навіть не можу сісти. Намагаюся кричати, але голос видає лише свист. Солдат на сторожі регоче. Але раптом припиняє. Він говорить різко. Не можу зрозуміти англійську, виловлюю лише щось про дитину. Інший солдат притуляється до перекладини ліжка. Він тягнеться руками кудись собі до пояса. Він візьме мене. Розчавить мене. Він виймає свою зброю, божевільно вимахує нею, наче факелом. Зараз його руки почнуть стискати мене. Але ні, він робить крок назад. Йде до дверей, до свого товариша. Двері зачиняються. Я лишаюся наодинці в темряві.

Я не можу заснути. Я певна, він повернеться. І де поділася Маґда? Невже інший солдат взяв її? Вона зморена, проте її тіло в значно кращому стані, ніж моє, навіть лишився натяк на жіночність.

Я намагаюся зібрати думки докупи та пригадати, що я знаю про чоловіків, про людський різновид: Ерік ніжний та оптимістичний; тато зневірений у собі та у житті, часом пригнічений, часом навпаки — зауважує найкраще, знаходить маленькі втіхи; доктор Менґеле хтивий та владний; солдат Вермахту, що упіймав мене з морквою, суворий, але милосердний, а потім доб­рий; американський солдат, що витягнув мене з-під гори тіл у Ґунскірхені, рішучий та сміливий; а тепер новий присмак, новий відтінок. Рятівник, але кривдник, його постава велика, але порожня. Велика темна порожня пляма, ніби його людяність залишила його тіло. Я так ніколи й не дізнаюся, де була Маґда тієї ночі. Навіть тепер вона не пам’ятає. Та з тієї жахливої ночі я винесу дещо життєво важливе, знання, яке, сподіваюся, я ніколи не забуду. Чоловік, який щойно ледве не зґвалтував мене, який ще може повернутися, аби завершити те, що розпочав, теж бачив жахіття. Ймовірно, він, як і я, проведе залишок свого життя, намагаючись позбутися їх, заштовхати якнайдалі. Мабуть, тієї ночі він був такий розгублений у темряві, що ледве сам не перетворився на темряву. Але не перетворився. Він обрав не перетворитися.

Він повертається вранці. Це точно він, від нього досі смердить випивкою. Я впізнала його, бо страх викарбував у моїй пам’яті мапу його обличчя, хоч я і бачила його в напівтемряві. Я руками притискаю до себе коліна та скиглю, наче тварина. Скиглю і не можу зупинитися. Це таке тужне, монотонне виття з нотками комашиного дзижчання. Він стає на коліна коло ліжечка. Він схлипує. Він повторює два слова. Я не розумію їх, але пам’ятаю, як вони звучать. Forgive me. Forgive me9. Він простягає мені вузлик з тканини. Мені важко його втримати, тож він дістає з нього вміст — маленькі бляшанки армійського пайка — та складає на матраці. Він показує картинки на бляшанках. Вказує і говорить, наче шалений кельнер, що пояснює меню та запрошує обрати наступну страву. Не можу розібрати ні слова з того, що він белькоче. Я вивчаю бляшанки. Він відкриває одну і годує мене з ложечки. Це шинка з чимось солодким, із родзинками. Якби тато не ділився своїми таємними пакуночками свинини, я б і не знала, яка вона на смак. Угорці ніколи б не подали шинку з солодким. Я відкриваю рота, отримую ще шматочок. Авжеж, я прощаю його. Я вмираю з голоду, а він приніс мені їжу.

Він приходить щодня. Маґді краще, тож вона вже може фліртувати, і я майже певна, що він приходить, аби насолодитися її товариством. Минають дні, але він ледве помічає її. Він приходить до мене. Він має поставити мене на ноги. Може, так він спокутує спробу насилля. Чи хоче довести собі, що існує можливість воскресити надію на невинність, його, мою, світу. Що зламана дівчина знову зможе ходити. Шість тижнів він піклується про мене, та я все ще така слабка й розбита, що не можу навчитися вимовляти його ім’я, навіть по літерах. Він піднімає мене з ліжечка, тримає мої руки та вимолює у мене кожен крок кімнатою. Коли я намагаюся поворушитися, біль у верхній частині спини відчувається, ніби від розпеченого вугілля. Я зосереджуюся на переміщені ваги з однієї ноги на другу, намагаючись відстежити точну мить переходу ваги. Руки підвожу над головою, тримаючись за його пальці. Уявляю, ніби він мій тато. Тато, який спочатку шкодував, що я не хлопчик, та потім усе одно любив мене. Ти будеш найошатнішою дівчиною у місті, казав він мені знову й знову. Коли я думаю про тата, жар відходить зі спини та жевріє в грудях. Існує біль та існує любов. Немовля знає лише ці два відтінки світу, і я заново вивчаю їх теж.

Фізично Маґда почувається краще за мене, тож вона намагається привести наше життя до ладу. Одного дня, коли німецька родина поїхала з дому, Маґда обшукує всі шафи, доки не знаходить нам суконь. Вона відправляє листи — до Клари, до маминого брата у Будапешт, до маминої сестри у Мішкольц, листи, що їх ніколи не прочитають, — аби з’ясувати, хто ще живий, аби зрозуміти, де облаштовувати життя, коли прийде час їхати з Вельсу. Не можу згадати, як писати власне ім’я. Тим паче адресу. Речення. Чи ви там є?

Одного дня солдат приносить аркуш паперу та олівці. Ми починаємо з алфавіту. Він пише велику A. Маленьку a. Велику B. Маленьку b. Віддає олівець та киває. Чи я зможу написати хоч одну? Хоче, аби я спробувала. Хоче зрозуміти ступінь моєї деградації, що я взагалі пам’ятаю. Я можу написати C та c. D та d. Я пам’ятаю! Він підбадьорює мене. Він аплодує мені.