Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

Одного дня він приносить радіо. Грає найвеселіша музика, яку я будь-коли чула. Вона життєрадісна. Вона надає крила. Я чую духові. Вони вимагають твоїх рухів. Їхній такт не спокушає — він серйозніший, він запрошує і не приймає відмови. Солдат та його товариш показують нам з Маґдою слушні для цієї музики танці — джиттербаг, бугі-вугі. Чоловіки стають разом, як танцюристи бальних танців. Навіть те, як вони тримаються за руки, дивне для нас — стиль схожий на бальний, але вільний, гнучкий. Неформальний, але охайний. Як їм вдається танцювати так енергійно, напружено і водночас так м’яко? Так піддатливо? Їхні тіла проживають усі рухи, що дає музика. Я хочу так танцювати. Хочу дозволити своїм м’язам пригадати.

Одного ранку Маґда йде прийняти ванну та, тремтячи всім тілом, повертається до кімнати. Волосся мокре, одяг напівзнятий. Вона кидається на ліжко із заплющеними очима. Поки вона купалася, я спала на її ліжку — я вже завелика для дитячого ліжечка — і не знаю, чи здогадується вона, що я вже не сплю. Після нашого звільнення пройшло вже більше місяця. Майже всі години останніх сорока днів ми провели у цій кімнаті вдвох з Маґдою. Ми відновили здатність керувати тілом, розмовляти та писати, навіть намагалися танцювати. Ми можемо розмовляти про Клару, про надію, що вона десь є жива та намагається нас знайти. Але про те, що нам довелося витримати, ми говорити не в змозі.

Можливо, у нашому мовчанні ми намагаємося створити ділянку, вільну від травми. Вельс для нас перехідний період, і, ймовірно, на нас чекає нове життя. Можливо, ми намагаємося надати одна для іншої та кожна сама собі порожній простір, у якому розбудуємо своє майбутнє. Ми не хочемо захаращувати простір картинами насилля та втрат. Ми хочемо здужати побачити щось окрім смерті. Тож ми без слів домовляємося не обговорювати те, через що може луснути бульбашка нашого майбутнього.

Моя сестра тремтить, щось завдає їй болю. Якщо я зізнаюся, що не сплю, якщо спитаю, що сталося, якщо стану свідком її занепаду, їй не доведеться лишатися наодинці з тим, через що вона так тремтить. Та якщо я удам, що сплю, то зможу вберегти її від дзеркала, у якому відіб’ється її біль; я можу бути фільтраційним дзеркалом, я можу відображати лише ті речі й почуття, які вона воліє розвинути, а інші залишати невидимими. Зрештою, мені не довелося вирішувати. Вона сама починає говорити.

— Перед тим як залишити цей дім, я помщуся, — скиглить вона.

Сім’ю, чий дім ми зайняли, ми бачимо лише зрідка, але Маґдина придушена гірка злість малює в моїй уяві найгірше. Уявляю, як батько заходить до ванної кімнати, а вона там оголена.

— Невже він… — я затинаюся.

— Ні, — її подих уривчастий. — Я хотіла взяти мило. Кімната почала вислизати мені з-під ніг.

— Тобі погано?

— Ні. Так. Я не знаю.

— У тебе гарячка?

— Ні. Це все через мило, Діцу. Я не змогла до нього торкнутися. Мене охопила якась паніка.

— Тебе ніхто не образив?

— Ні. Це через мило. Знаєш, що кажуть? Кажуть, його виробляють з людей. З тих, що вбито.

Не знаю, чи це правда. Ґунскірхен близько. Може, так воно і є.

— Я досі хочу вбити німецьку матір, — каже Маґда. Я пам’ятаю, як багато зимових миль пройшла вона з цією своєю фантазією, зі своїм рефреном. — Знаєш, я б могла це зробити.

Існує багато різних способів підтримувати себе. Я маю віднайти власний, аби жити з тим, що сталося. Я ще не знаю, який він. Ми вільні від таборів смерті, але ми також маємо бути вільні заради: заради створення, заради життя, заради вибору. Тож доки ми не знайдемо нашу свободу заради, ми ходитимемо по колу в тій самій нескінченній темряві.

Незабаром прийдуть лікарі, аби допомогти нам відновити фізичне здоров’я. Але ніхто не прийде, щоби показати психологічну прірву, з якої ми маємо повертатися. Багато років має минути, аби я лише почала це усвідомлювати.

Одного дня солдат з товаришем приходять сказати нам, що ми скоро поїдемо з Вельсу, що росіяни допомагають транспортувати вцілілих додому. Вони прийшли попрощатися. У них з собою радіо. Грає «In the Mood» Ґлена Міллера, і ми даємо собі волю. Через зламану спину я ледве можу подужати кроки, але в голові, в душі ми крутимося, наче дзиґи. Повільно, повільно, хутко-хутко, повільно. Повільно, повільно, хутко-хутко, повільно. Я теж так можу — треба, аби ноги та руки були розслаблені, але не безвільні. Ґлен Міллер. Дюк Еллінґтон. Я знову і знову повторюю ці великі імена біґбенду. Солдат обережно веде мене в розворот, легкий нахил одне до одного, відхід. Я ще заслабка, але вже відчутний потенціал у тілі, всі речі, які воно зможе виразити, коли буде вилікуване. Багато років по тому я працюватиму з пацієнтом з ампутацією, і він розповість мені про дезорієнтацію від відчуття фантомної кінцівки. Коли я танцюю під Ґлена Міллера через шість тижнів після звільнення зі своєю вцілілою сестрою, з солдатом, який ледве не зґвалтував мене, але не зґвалтував, моє відчуття протилежне до відчуття фантомних кінцівок. Це відчуття не тієї частини мене, що втрачена, а тієї, що повертається, що знову займає своє місце. Я відчуваю весь потенціал кінцівок та життя, яким я знову зможу жити.

* * *

Упродовж кількох годин, поки потяг їде з Вельсу до Відня окупованою росіянами Австрією, я розчухую ранки, які ще залишилися на моєму тілі після краснухи та вошей. Додому. Ми їдемо додому. Ще два дні, і ми опинимося вдома. Проте втіха від нашого повернення розмита спустошенням від втрати. Я знаю напевно, що мама, бабуся та дідусь померли, й очевидно, що тато теж. Їх немає вже понад рік. Повертаючись додому без них, ми втрачаємо їх знову. Можливо, Клара, я дозволяю собі сподіватися. Можливо, Ерік.

На сидіннях поруч із нашими сидять два брати. Вони теж вціліли. Сироти. З Кошші, як і ми! Їх звуть Лестер та Імре. Згодом ми дізнаємося, що