Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

— Ми є одне в одного, — кажуть вони. — Нам пощастило, дуже пощастило.

Лестер та Імре, я і Маґда. Ми — парадокс. Нацисти знищили не просто мільйони людей. Вони винищили сім’ї. І тепер, пліч-о-пліч із нескінченним списком зниклих безвісти та померлих, тривають наші життя. Пізніше ми почуємо історії колишніх ув’язнених таборів зі всієї Європи. Про возз’єднання. Весілля. Народження. Ми почуємо про спеціальні талони, що видаватимуть парам для отримання весільного вбрання. Ми, як і багато інших, прочісуватимемо газети Адміністрації допомоги та відновлення Об’єднаних Націй і, затамувавши подих, сподіватимемося знайти знайомі прізвища серед списків уцілілих, розкиданих по цілому континенту. Та зараз ми просто витріщаємося у вікно потяга, роздивляємося голі лани, зруйновані мости і де-не-де слабкі паростки посівів. Союзницька окупація Австрії триватиме ще десять років. У містах, через які лежить наш шлях, не відчувається ні полегшення, ні святкового настрою. Тут панує атмосфера стиснутих від непевності та голоду щелеп. Війну завершено, та це ще не кінець.

— У мене потворні губи? — питає Маґда, коли ми наближаємося до околиць Відня. Вона вивчає своє відображення у шибці на тлі краєвиду.

— А що, вже плануєш взятися ними до діла? — жартую я, намагаючись виманити її невблаганну дражливу натуру. Я намагаюся заховати власні незбутні фантазії про те, що Ерік десь є живий, що незабаром я стану повоєнною нареченою під саморобною вуаллю. Що я буду вдвох із моїм коханим, що я ніколи не буду самотня.

— Я серйозно, — каже вона. — Скажи як є.

Її тривога нагадує мені наш перший день в Аушвіці, коли вона стояла без одягу з поголеною головою, тримаючи в руках пасма власного волосся. Можливо, її колосальний, усеосяжний страх перед невідомим майбутнім ущільнився до специфічних та особистих тривог — що вона недостатньо приваблива, аби знайти чоловіка, що її губи потворні. Чи може бути таке, що її запитання насправді мають глибшу непевність — про її істотну цінність.

— А що не так з губами? — питаю я.

— Мама їх ненавиділа. Одного разу на вулиці хтось зробив комплімент моїм очам, а вона відповіла: «Так, очі в неї гарні, але подивіться на її повні губи».

Виживання лише чорне та біле, немає місця жодним «але», коли ти виборюєш собі життя. Тепер «але» повсюду. Ти маєш хліб. Так, але ми не маємо ні копійки. Ти набираєш вагу. Так, але і на серці стає важче. Ти жива. Так, але моя мама мертва.

Лестер та Імре вирішують зупинитися у Відні на кілька днів, обіцяють відшукати нас удома. Ми з Маґдою пересідаємо на інший потяг, що довезе нас до Праги за вісім годин. Чоловік перекриває прохід до вагону.

— Nasa lude, — каже він.

Наші люди. Він словак. Євреї мають їхати на даху вагону.

— Нацисти програли, — бурмотить Маґда, — але нічого не змінилося.

Іншого способу дістатися додому немає. Тож ми видираємося на дах потяга, приєднуємося до інших переміщених. Ми тримаємося за руки. Маґда сидить поруч із юнаком, якого звуть Лачі Ґладштейн. Він пестить її пальці своїми, хоч вони більше нагадують голі кістки. Ми не запитуємо одне в одного, де ми були. Наші тіла та знедолені очі говорять самі за себе. Маґда притуляється до виморених грудей Лачі, шукаючи теплоти. Я ревную до розради, яку вони, як видно, знайшли одне в одному, до тяжіння, до належності. Я надто віддана власній любові до Еріка та надії знову знайти його, аби прагнути зараз чоловічих обіймів. І навіть коли б я не носила в собі голос Еріка, гадаю, мені було б страшно шукати втіху та близькість. Я — лише шкіра на кістках. Вкрита висипами та клопами. Хто може хотіти мене? Краще не шукати знайомств і не бути знехтуваною, краще, аби мої понівечення не були підтверджені відмовою. Крім того, хто б міг надати мені тепер кращий прихисток? Той, хто знає, через що мені довелося пройти, такий же вцілілий, як і я? Чи той, хто не знає, хто може допомоги забути? Той, хто знав мене до того, як я пройшла крізь пекло, хто допоможе мені повернутися до колишньої себе? Чи той, хто бачитиме мене такою, яка я є тепер, і не бачитиме того, що було знищено? Я ніколи не забуду твої очі, сказав мені Ерік. Я ніколи не забуду твої губи. Вже понад рік я тримаюся за ці слова, наче за мапу, яка вкаже дорогу до свободи. Але що, як Ерік не здужає прийняти те, на що я перетворилася? Що, як ми знайдемо одне одного та побудуємо життя лише для того, аби усвідомити, що наші діти — то діти привидів?

Я тулюся до Маґди. Вони з Лачі розмовляють про май­-бутнє.

— Я планую бути лікарем, — каже він.

Це дивовижно — юнак, який, як і я, був однією ногою в могилі ще місяць чи два тому. Він вижив, він зцілиться, він зцілятиме інших. Його амбіції заспокоюють мене. Та лякають. Він вийшов з таборів смерті з мріями. Це видається зайвим ризиком. Навіть зараз, коли я пізнала голод та звірства, я пам’ятаю біль від менших ушкоджень, від мрії, яку зруйновано через упередження, від слів, що моя тренерка казала мені, коли вигнала з олімпійської тренувальної команди. Пам’ятаю дідуся, як він пішов на пенсію із «Зінґера», компанії, що виробляла швейні машини, та чекав на свою пенсійну виплату. Як він чекав і чекав, як він тільки про це й міг говорити. Нарешті він отримав свою першу виплату. А за тиждень його евакуювали на цегельну фабрику. А ще за кілька тижнів вбили. Я не хочу мріяти про неправильні речі.

— Є в мене дядько в Америці, — продовжує Лачі. — У Техасі. Поїду туди, попрацюю, відкладу на навчання.

— Може, ми теж поїдемо до Америки, — каже Маґда.

Мабуть, вона думає про тітку Матильду в Бронксі. Навкруги нас на даху потяга всі говорять про Америку та Палестину. Навіщо жити на згарищі наших втрат? Нащо продовжувати вигризати собі право на життя