Читати книгу - "Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті"

профінансував створення «Альбатроса» й покрив усі видатки на навколосвітній переліт. Це була мрія всього життя старого Сітона – так само, як і молодого. Тож якби Майкл здійснив її, переборовши всі труднощі, що ж, тоді він міг би попросити в дядька що завгодно. І навіть якби сер Метью, розлютившись, все ж уперся рогом – ну й нехай, це вже не мало б великого значення. Майкл став би кимось… на кшталт героя планетарного масштабу. І зрештою дядечко з ним помирився б.

– Так-так… ясно.

– Але Майкл попереджав: коли хоч щось просочиться – це матиме фатальні наслідки. Тож ми повинні все тримати в цілковитій таємниці. Так я й робила: не казала нікому ні слова – навіть Фреді…

Пуаро застогнав.

– Якби ви все ж зізналися мені, мадемуазель!

Нік витріщилася на нього.

– А що б від цього змінилося? Невже це могло мати хоч якийсь зв’язок із тими загадковими замахами? Ні, я обіцяла Майклові – і дотримувала даного слова. Але то був справжній кошмар: весь час на нервах, смикаєшся, не знаходиш собі місця. Всі кажуть, ти якась психована, а тобі зась пояснити чому.

– Так, я все це розумію.

– Він, знаєте, уже раз був зникав. Коли перетинав пустелю на шляху до Індії. Натерпілася я тоді страху, але зрештою все обійшлося. Аероплан зазнав пошкоджень, але його полагодили, і Майкл полетів далі. От я й повторювала собі, що й цього разу вийде так само. Всі казали, що він, напевно, загинув, а я про себе вперто правила своєї: насправді з ним, майже напевно, все добре. Коли нарешті… вчора ввечері…

Тут їй урвався голос.

– І ви аж доти не втрачали надії?

– Не знаю. Радше, мабуть, відмовлялася вірити. Це було просто жахливо – не мати кому поплакатися.

– Так, можу собі уявити. А у вас ніколи не виникало спокуси розповісти про все… мадам Райс, наприклад?

– Іноді страх як кортіло.

– А вам не здається, наче вона… здогадалася?

– Ні, я не думаю. – Нік ретельно зважила таку можливість. – Фреді ніколи ні словечка не сказала. Хоча, бувало, вряди-годи й підкидала натяк-другий. Мовляв, ми з ним великі друзі й таке інше.

– А вам не спадало на думку зізнатися подрузі вже після смерті дядечка мсьє Сітона? Ви ж знаєте, що він помер десь із тиждень тому?

– Так, чула. Невдала операція чи щось таке. Тоді, гадаю, стало можна розказати хоч кому. Але це було б якось негарно, еге ж? Ну тобто… прозвучало б наче похваляння – вчинити так саме тоді, коли газети тільки й писали, що про льотчика Сітона. Позбігалися б писаки, почалися інтерв’ю. Така собі, знаєте, дешева сенсація. А Майклу це вкрай не сподобалося б.

– Згоден з вами, мадемуазель. Оголосити про заручини публічно не виходило. Я лише мав на увазі, що ви могли поділитися цим тет-а-тет – з кимось із друзів.

– Одному з них я ніби й натякнула, – зауважила Нік. – Мені здалося, наче… так буде чесно. Але не впевнена, наскільки він… цей друг мене зрозумів.

Пуаро кивнув.

– У вас добрі стосунки з вашим кузеном, мсьє Вайзом? – запитав він, доволі різко змінюючи тему.

– Чарльзом? А чому це ви раптом про нього згадали?

– Просто цікавлюся та на тому й усе.

– Попри всі благі наміри, він страшенний зануда, – промовила Нік. – Проходу від нього немає. Гадаю, він не схвалює моєї поведінки.

– Ох, мадемуазель, мадемуазель! А я чув, наче він поклав до ваших ніг своє розбите серце!

– Запа́сти можна і на «безсоромницю», одне іншому не заважає. Мій стиль життя для Чарльза вартий осуду, і він ганить мене за коктейлі, косметику, друзів і сленг. Але все ж відчуває на собі мою згубну принадність. І, здається, все ніяк не втратить надії навернути мене на шлях істинний.

Міс Баклі на мить змовкла, а відтак докинула – із ледь помітним вогником в очах.

– А в кого це ви дізналися про всі місцеві плітки?

– Тільки не викажіть мене, мадемуазель. Я трішечки потеревенив з австралійкою – із мадам Крофт.

– А що, вона кльова бабуня – з такою можна поточити ляси, коли нічого робити. Страх яка сентиментальна. Кохання, сімейне гніздечко та дітки – ну й усе таке інше, не мені вам пояснювати.

– Я, мадемуазель, і сам такий – сентиментальний і старомодний.

– Невже? А я б сказала, що з вас двох сентиментальність – це до капітана Гастінґса.

Я обурено спаленів.

– Він аж нестямиться від люті, – мовив детектив, поглядаючи на моє замішання з неприхованим задоволенням. – Мадемуазель, ви цілковито маєте рацію. Так, ваша правда.

– Нічого подібного, – сердито видобув я.

– Гастінґс – людина виняткової прекраснодушності. І мені це подекуди неабияк стає на заваді.

– Не меліть дурниць, Пуаро.

– Спершу він нізащо не бажає помічати зла, а коли все ж помітить, то спалахує таким праведним обуренням, що стає неспроможним приховати його. Словом, рідкісна і прекрасна натура. Ні, mon ami, я не дам вам цього заперечити. Все саме так, як я кажу.

– Ви обоє були дуже милі й багато зробили для мене, – примирливо промовила Нік.

– Là, là[76], мадемуазель. Це пусте. Попереду в нас значно більше роботи. Почнімо з того, що вам слід залишатися тут. Виконувати розпорядження і діяти за моїми вказівками. На цьому етапі мені заважати не можна.

Міс Баклі стомлено зітхнула.

– Нехай буде по-вашому. Мені тепер байдуже.

– Вам поки що не можна бачитися з друзями.

– Мені все одно. Я й не хочу ні з ким зустрічатися.

– Вам відводиться пасивна роль, а нам – активна. Ну а тепер, мадемуазель, я піду, щоб вам не заважати. Залишу вас наодинці з вашим горем.

Пуаро рушив до дверей і, вже поклавши долоню на ручку, спинився й запитав через плече:

– Ледь не забув: ви якось були згадували, що склали заповіт. А де він, цей документ?

– Отакої! Валяється десь…

– У будинку?

– Еге.

– У сейфі? Чи замкнений у шухляді письмового столу?

– Ну, чесно кажучи, не знаю. Десь лежить. – Дівчина насупилася. – Бачте, я страшенно неохайна. На документи й інші подібні писульки найбільше шансів натрапити в бібліотеці – у столі. Там зберігається і більшість рахунків. А заповіт, напевно, серед них. Або, може, у мене в спальні.

– То ви даєте мені дозвіл пошукати, так?

– Якщо бажаєте, будь ласка. Дивіться скрізь, де заманеться.

– Merci, мадемуазель. Я неодмінно скористаюся з нього.

Розділ дванадцятий

Еллен

Пуаро не промовив ні