Читати книгу - "Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті"

– Втямили, Гастінґсе? Втямили? Ах! Sacré tonnerre![77] Я мав рацію! Моя правда! Я завжди знав, що чогось тут бракує, якась частинка мозаїки випала! А без цього відсутнього шматочка й усе решта не складалося у візерунок.

Його тріумфальні слова звучали для мене як безнадійна абракадабра. Наскільки я міг збагнути, ми не зробили жодних епохальних відкриттів.

– От що весь час заважало мені, а я ніяк не міг збагнути, у чім річ. Хоча як тут збагнеш? Відчути, наче щось не так – це одна річ, а от з’ясувати, що саме… Ah! Ça c’est bien plus difficile[78].

– Ви хочете сказати, що це напряму пов’язане зі злочином?

– Ma foi[79], невже ви сам не розумієте?

– Чесно кажучи, ні.

– Та як же таке можливо? Адже тепер у нас є те, що ми шукали – мотив, прихований, неочевидний мотив!

– Я, мабуть, дуже тупий, але так його і не бачу. Це ви про щось, пов’язане з ревнощами?

– Ревнощі? Ні-ні, мій друже. Мотив тут буденніший, ба навіть банальний. Гроші, mon ami, гроші!

Я витріщився на нього. А Пуаро повів далі, проте заговорив спокійніше.

– Послухайте ж мене, друже мій. Всього з тиждень тому помирає сер Метью Сітон – мільйонер, один із найбагатших людей Англії.

– Так, але…

– Attendez[80]. Не забігайте наперед – міркуймо крок за кроком. У нього є племінник, якого старий обожнював і якому – як ми можемо впевнено припустити – він і залишив свій величезний статок.

– Але…

– Mais oui, щось виділено й іншим спадкоємцям, скількись пожертвувано його пернатим підопічним, але основна сума відходить Майклові Сітону. Минулого вівторка того оголошують безвісти зниклим, а вже в середу стається перший замах на життя мадемуазель. Припустимо, Гастінґсе, що перед вильотом цей авіатор склав заповіт, за яким залишив усе, що має, своїй нареченій.

– Але ж це лише припущення.

– Так, припущення, не заперечую. Але воно має виявитися вірним. Бо якщо це не так, всі подальші події стають просто безглуздими. Тут на кону стоїть не копійчана спадщина, а колосальний капітал.

Я кілька хвилин помовчав, прокручуючи почуте в голові. Мені здавалося, що Пуаро робить поспішні, висмоктані з пальця висновки, а втім, у глибині душі я був упевнений у їхній слушності. Він мав якесь надзвичайне чуття на правду, що впливало й на мене. А все ж я так і не позбувся враження, що їх іще доводити й доводити.

– Але ж про ті заручини ніхто не знав, – засперечався я.

– От іще! Хтось та знав. Як на те пішло, завше знаходиться той, хто знає. А не знає, то здогадується. От і мадам Райс запідозрила – сама мадемуазель Нік такої думки. А вона, не виключено, мала змогу перетворити ці підозри на впевненість.

– Яким чином?

– Ну, взяти хоча б те, що Майкл Сітон не міг не писати мадемуазель Нік листів – вони ж бо досить довго пробули нареченими. А нашу молоду панянку навіть найкращий друг і той не назве акуратисткою. Міс Баклі кидає речі, де бачить, по всьому будинку. Не певен, чи вона хоча б раз у житті хай би щось замикала. О так, способів пересвідчитися в цьому не бракувало.

– І Фредеріка Райс могла дізнатися про заповіт, що склала подруга?

– Поза сумнівом. О так, тепер коло звужується. Пригадуєте мій список – перелік підозрюваних від «A» до «J»? Тепер у ньому залишається всього дві особи. Слуг я виключаю. Виключаю і старпома Челленджера – навіть попри те, що дорога з Плімута сюди зайняла в нього аж півтори години, хоча тут усього тридцять миль їзди. Виключаю довгоносого мсьє Лазаруса, що давав п’ятдесят фунтів за картину, ціна якій – лише двадцять (а це дуже дивно, коли на хвильку замислитися, украй нехарактерно для його нації). Виключаю австралійців – таких приємних і щирих. І залишаю у своєму переліку тільки двох.

– Одна – це місіс Райс, – повільно промовив я.

Переді мною постали бліді, тендітні риси обличчя й золотаве волосся.

– Так. Її причетність дуже вірогідна. Хоч як недбало складеним міг бути заповіт мадемуазель, а все ж він недвозначно вказує на неї як на основну спадкоємицю. Крім «Дому на околиці», все решта мало б відійти їй. І якби вчора ввечері застрелили мадемуазель Нік, а не мадемуазель Меґґі, сьогодні б мадам Райс стала багатою жінкою.

– Повірити не можу!

– Це ви до того, що не можете повірити, наче красуня може виявитися вбивцею? Так, із цього приводу нерідко виникають непорозуміння з присяжними. Хоча, можливо, й ваша правда. Бо залишається й іще один підозрюваний.

– Хто?

– Чарльз Вайз.

– Але ж йому відписаний лише будинок.

– Так, але він може цього й не знати. Хіба це він складав той заповіт для своєї кузини? Ні, я не думаю. Бо коли так, то документ би зберігався в нього, а не «валявся десь», чи як там висловилася наша мадемуазель. Тож бачте, Гастінґсе, що виходить: цілком імовірно, що мсьє Вайз нічого про це не підозрює. І може бути впевнений, що на випадок її смерті жодних розпоряджень не існує, і в цьому разі він отримує все як найближчий із родичів.

– А знаєте, – промовив я, – мені це й справді здається куди вірогіднішим.

– Бо у вас романтична уява, мій друже. Нечистий на руку нотаріус – знайомий персонаж із белетристики. Ну а коли, на додачу до фаху, у нього ще й непроникне обличчя – значить усе, справу майже закрито. Щоправда, у певному сенсі він краще вписується в цю картину, ніж мадам. Йому було легше дізнатися про пістолет і спосібніше ним скористатися.

– Як і скотити донизу валун.

– Можливо. Хоч, як я вам і казав, важіль міг значно спростити завдання. А те, що камінь було скинуто передчасно, і він, як наслідок, не зачепив мадемуазель, вказує радше на зловмисницю-жінку. Ідея пошкодити гальмівний механізм також здається чоловічою за характером, хоча сьогодні багато жінок знаються на машинах не гірше за чоловіків. З іншого боку, у версії про винність мсьє Вайза зяють і кілька прогалин.

– А саме?..

– Йому було б складніше, ніж мадам, довідатися про заручини. Ну й ще один нюанс – його вчинки здаються якимись поспішними.

– Про що ви?

– Ну, до вчорашнього вечора смерть Сітона не була доконаним фактом. А діяти поквапливо, без належних гарантій – це аж ніяк не в’яжеться з мисленням