Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

О сьомій ранку газету продавали вже вроздріб. О дев’ятій почався робочий день. Танюха перехопила мене в коридорі. На її обличчі світився переляк. Вона взагалі в нас дівчина вразлива.

– Іди зараз до шефа… Чекає… Що буде!

Зрозуміло, що на такі публікації всі реагують миттю, але ж наш Чечель уже мав би звикнути. На нього самого свого часу скаржилися. От тільки вираз його обличчя мені цього разу не подобався. Теперішній шефів погляд був важкий, недобрий. Я думав, що тільки в слідчого Величка такий…

– Вітаю.

– Дякую. – На іншу відповідь я не здобувся.

– Знущайся, знущайся. – Газета на його столі була складена так, щоб мій матеріал відразу впадав в очі. – У нашій редакції двоє ідіотів. Один пише, що в голову стукне, а другий це все дозволяє публікувати.

– Що сталося?

– Нічого особливого, Шкарадо. Просто мені сьогодні, – він глянув на годинника, – за дві з половиною години телефонували чотири рази. І вперше – додому. З районної та обласної прокуратур, з МВС і МУВС… Усі вимагали пояснень. Офіційних спростувань, вибачень, публічного покарання працівника, який дозволив собі, скориставшись із довіри, написати таке.

– Хіба вперше?

– Ні, Андрію, не вперше. Але за чотири роки нашу газету, мою газету, отак підставили вперше – і я сам виявився до цього причетним! Я особисто! Не розумієш? Учора ввечері Юрій Кріпак признався в тому, що вбив чотирьох дівчат із сексуальних мотивів! Між іншим, під тиском безпосередніх доказів! І що тепер, Шкарадо, накажеш робити з тобою і з оцим?

Складена вчетверо газета, ковзнувши від редакторового поштовху по полірованій поверхні стола, описала закручену траєкторію і плавно впала мені під ноги.

Моїм матеріалом догори…

П’ята жертва

1

Кінець жовтня видався напрочуд погожим.

У парках палили сухе жовте листя, що його організовано згрібали на купи учні молодших класів. Було тепло й тихо навіть удень. Звичні для міста звуки, здавалося, стишила чиясь невидима рука. Знавці з розумним виразом на обличчі прогнозували ранню зиму, обіцяючи мороз і сніг уже на початку листопада. Пенсіонери ловили останнє тепло з особливою насолодою. Та й молодим батькам вільніше дихалося: бабусі самі поривалися вигулювати внучат.

Але ночами виразно відчувалося наближення зими. На сторінці новин наша газета повідомила про трагічну загибель сорокарічного чоловіка, що повертався вночі з гостини п’яний як чіп і не дійшов додому, бо забракло сили. Примостився на якійсь лавці під чиїмось парканом і запав у хмільний сон. Околиця, приватний сектор, вулиці темні, люди не ходять. Перед світом його серце зупинилося від переохолодження організму…

Тієї ж ночі патрульні змопівці знайшли у студмістечку труп Оксани Бережної – студентки четвертого курсу біологічного факультету.

Задушена, вона лежала впоперек алеї.

Алла сама оглянула вдень те місце і сказала мені, що тіло явно волокли по землі й навмисне лишили на видноті, щоб його відразу помітили…

2

– Ти або розуму не маєш, або совісті. А найімовірніше, ні того, ні того.

Спростування я писати відмовився, і Чечель особисто придумав текст. Факти, мовляв, і припущення – на совісті журналіста. Редакція перепрошує всіх. Автора покарано…

– Після всього, що сталося, ти з’являєшся до мене з оцим! – Чечель за звичкою хотів потрусити списаним аркушем, але вчасно згадав, що я нічого не написав іще, а тільки повідомив його про останні новини.

Тож він зібгав сторінку відривного календаря і жбурнув жмуток на сміття.

– Хай там як, але ще одну дівчину задушено.

– І що ти хочеш сказати?

– Я вже все сказав. Висновки робіть самі. Мені здається, що вбивця і досі виконує свій незрозумілий план жертв. Гадаю, він справді навіжений, бо як інакше пояснити його поведінку?

– Офіційно заявлено, що вбивця признався. Справу викінчено й передано до суду. Нормальна людина сиділа б спокійно і раділа, а цей, бач, не вгамовується.

Я зрозумів, що розпинаюся даремно. Чечель і слухати мене не хотів.

– Газета з цим нічого спільного не має, ясно? Робити нема чого – я роботу знайду. Не я – Валера знайде. Він давно вже на тебе нарікає…

А ось тут ви брешете, пане Чечелю! Валерка навіть ворогам ями не копає, бо звички такої не має.

– Але ж це все правда! Задушили дівчину, як не крутіть.

– Досить, Шкарадо! – Широка Чечелева долоня дзвінко ляснула по поверхні стола. – Про цю справу я чути більше не бажаю! Ясно? А тепер іди працювати!

3

Мене здивувало, що він погодився на зустріч.

Начальник райвідділу полковник Мурашко кинув курити. Давати собі цигарки він суворо заборонив усім працівникам РУВСу. І вони неухильно виконували той наказ: навіть під загрозою звільнення чи догани цигарок начальникові ніхто не давав. На льодяники полковникові не збувало: найзапопадливіші підлабузники раз у раз поповнювали запаси.

Полковник Мурашко гриз уже третій льодяник.

– Маєте рацію, Андрію. Випадок, подібний до попередніх, справді стався.

– І як же ви його пояснюєте?

– Самогубство! Не треба так не мене дивитися, не треба! – Міцні білі зуби полковника з веселим хрумкотом розгризли ще один льодяник. – При ній знайшли записку: просить у своїй смерті нікого не звинувачувати.

– Покажіть мені записку!

– Справді? Показати? А на якій підставі ми мусимо перед вами звітувати?

Глибоко вдихни, лічи подумки… Раз, два, три, чотири…

– Люди мають знати правду, щоб не панікувати. Нехай я помиляюся, добре. Але я – така ж людина, як інші. Я знаю, що вбивцю викрито, і раптом – нова смерть. Іще одну студентку задушено. Як я реагуватиму? Або міліція помилилася і треба рятувати невинного, або…

– Якого невинного? Кріпака? Який сам признався в тому, що скоїв чотири вбивства? Збоченця, що начитався книжок і вибрав собі звідти рецепт для вбивства? Ми знайшли в його кімнаті кілька порнокасет. Це найжорсткіше порно. Знаєте, буває таке? Це ще той тип! Одна з убитих дівчат довідалася, що Кріпак торгує наркотиками, і він убив її, а інших душив, щоб сліди заплутати! Він же сам признався! Докази незаперечні!

– Не знаю, як там у вас із доказами…

– Досить пустих балачок, Шкарадо! Оксана Бережна вкоротила собі віку! Це доведено!

– Цікавий виклик суспільству – вийшла на алею й задушилася руками! Думаєте, я в це повірю?

Мурашко насилу стримувався. Добре, коли я психану. Мені, дурному, пробачити можна, а він, офіцер міліції, на службі…

– А чому я маю журитися тим, повірите ви чи ні? Чому я мушу