Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Тронну залу залило світло, омиваючи нас своїм теплом й розбиваючи темряву, наче чорне скло. Королівський почет вибухнув оплесками. Люди схлипували та обіймалися. Якась жінка зомліла. Найгучніше плескав король, він підвівся з трону й несамовито аплодував з урочистим виразом обличчя.

Дарклінґ випустив мою долоню, й світло згасло.

— Геніально! — вигукнув король. — Диво!

Він спустився сходами з підвищення в супроводі бородатого священника, взяв мою долоню й притиснув до своїх слинявих губ.

— Моя люба дівчинко, — сказав він. — Моя люба, люба дівчинко.

Я згадала Женині слова про королівську увагу й відчула, як узялася сиротами шкіра, проте не наважилася відсмикнути руку. Утім, незабаром він відпустив мене і поплескав Дарклінґа по спині.

— Дивовижно, просто дивовижно, — розпинався король. — Ходімо, нам слід негайно скласти план.

Коли король із Дарклінґом відійшли потеревенити, до мене підплив священник.

— Це воістину диво, — погодився він, витріщаючись на мене з неприємною пильністю. Очі в нього були темно-карі, майже чорні, і він ледь помітно пахнув цвіллю та ладаном.

«Як у склепі», — подумала я, здригнувшись, і зраділа, коли він поповз геть, щоб приєднатися до короля.

Мене негайно оточили ошатно вбрані чоловіки і жінки, що мріяли зі мною познайомитися й торкнутися долоні чи рукава. Вони скупчилися навкруги, штовхаючись і тиснячись, аби піді­йти ближче. Та щойно я відчула, як здіймається нова хвиля паніки, поруч зі мною з’явилася Женя. Утім, полегшення виявилося короткочасним.

— Королева хоче познайомитися з тобою, — прошепотіла вона мені у вухо.

Дівчина потягла мене за собою крізь натовп, вузькі бічні двері й коридор до схожої на коштовність вітальні, де на канапі розляглася королева з кирпатим песиком, який до всього принюхувався, на колінах.

Королева була вродлива, з блискучим білявим волоссям, зібраним у досконалу зачіску, й холодними та чарівними витонченими рисами. Утім, в обличчі було щось злегка химерне. Райдужки наче трохи занадто сині, волосся — занадто золоте, шкіра — занадто гладенька. Я замислилася, скільки Жені довелося попрацювати над нею.

Навколо неї влаштувалися панянки у вишуканих сукнях кольору трояндових пелюсток або ніжно-синього відтінку з глибокими вирізами, гаптованими золотою ниткою та дрібними річковими перлами. Однак усіх затьмарювала Женя у своїй простій вовняній кефті вершкового кольору та з яскраво-рудим, аж полум’яним волоссям.

— Моя царіца, — сказала дівчина, присідаючи в глибокому граційному реверансі. — Заклинателька Сонця.

Цього разу мені довелося зробити вибір. Я обрала легкий уклін і почула, як кілька панянок приглушено захихотіли.

— Чарівно, — озвалася королева. — Ненавиджу претензійність.

Мені знадобилася вся сила волі, щоб не фиркнути у відповідь.

— Ти походиш із родини гриш? — поцікавилася вона.

Я нервово глипнула на Женю, котра підбадьорливо кивнула.

— Ні, — сказала я й похапцем додала: — моя царіца.

— Тоді з селянської?

Я кивнула.

— Нам так пощастило з нашими людьми, — урочисто завела королева, а панянки схвально забурмотіли. — Твоїй родині слід повідомити про твій новий статус. Женя відправить посильного.

Краяльниця кивнула і знову злегка присіла в реверансі. Я подумала, що слід зробити так само, але не певна була, чи хочу починати брехати королівській родині.

— Власне, ваша величносте, я виросла в маєтку герцога Керамзова.

Панянки здивовано зашушукалися, й навіть на Жениному обличчі з’явився допитливий вираз.

— Сирота! — вигукнула королева з неабияким захватом у голосі. — Як чудесно!

Я не була певна, що смерть моїх батьків можна назвати «чудесною», та не вигадала, що сказати, й лише пробурмотіла:

— Дякую, моя царіца.

— Усе це має видаватися тобі геть чужим. Попіклуйся про те, щоб життя при дворі не зіпсувало тебе так, як решту, — повчала жінка, ковзаючи поглядом синіх мармурових очей у бік Жені.

Образа була анітрохи не прихованою, проте вираз дівочого обличчя нічого не видав, і цей факт, схоже, не припав королеві до душі. Вона погнала нас геть, клацнувши своїми щедро прикрашеними каблучками пальцями:

— А тепер ідіть.

Коли Женя повела мене назад коридором, мені здалося, наче вона пробурмотіла: «Стара корова». Та перш ніж я вирішила, чи розпитувати її про те, що мала на увазі королева, перед нами раптом з’явився Дарклінґ, розмашисто крокуючи назустріч порожнім коридором.

— Як ти поладнала з королевою? — поцікавився він.

— І гадки не маю, — чесно зізналася я. — Те, що вона казала, було надзвичайно милим, проте вона весь час дивилася на мене так, наче мене виплюнув її пес.

Женя розреготалась, а Дарклінґові губи склалися у щось схоже на усмішку.

— Ласкаво просимо до двору, — пожартував він.

— Не впевнена, що мені тут подобається.

— Нікому не подобається, — зізнався чоловік. — Але ми всі це чудово приховуємо.

— Королю, схоже, подобається, — припустила я.

— Король — просто дитина.