Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

У мене від подиву відвисла щелепа, і я нервово озирнулася, налякавшись, що нас хтось підслухає. Схоже, люди тут пащекували про королівську родину так легко, як дихали. А Женю, вочевидь, Дарклінґові слова нітрохи не стурбували.

Чоловік, напевно, помітив, що я стривожилася, позаяк сказав:

— Але сьогодні ти зробила його щасливою дитиною.

— А хто був той бородань поруч із королем? — запитала я, палко бажаючи змінити тему.

— Ти про Аппарата?

— Він священник?

— Щось на кшталт цього. Дехто вважає його фанатиком. А інші — шахраєм.

— А ти?

— Я гадаю, що він може згодитися. — Дарклінґ повернувся до Жені. — Мабуть, сьогодні ми вже достатньо отримали від Аліни. Відведи її назад до кімнати і підпасуй їй кефту. Завтра розпочнуться тренування.

Женя злегка вклонилася й поклала долоню мені на руку, щоб повести мене геть. Мене з головою накрили захват і полегшення. Моя сила (моя сила, яка досі здавалася нереальною) знову дала про себе знати й не дозволила пошитися в дурні. Я згадувала, як мене відрекомендували королю та познайомили з королевою. А ще мені незабаром дадуть гришницьку кефту.

— Женю, — гукнув нам услід Дарклінґ, — кефта буде чорна.

Дівчина налякано втягла повітря. Я подивилася на її приголом­шене обличчя, а потім на Дарклінґа, котрий вже повернувся, збираючись піти.

— Зачекай! — вирвалося в мене.

Дарклінґ зупинився і кинув на мене погляд своїх аспідних очей.

— Я… якщо можна, я б віддала перевагу синім шатам, таким, як носять Заклинателі.

— Аліно! — вигукнула Женя, вочевидь налякавшись.

Та Дарклінґ підняв руку, наказуючи їй змовкнути.

— Чому? — запитав він із виразом обличчя, який мені не вдавалося розшифрувати.

— Я вже почуваюся так, наче мені тут не місце. Думаю, мені було б легше, якби я не… виділялася.

— Невже тобі кортить бути такою, як усі?

Я задерла підборіддя. Він цього, вочевидь, не схвалював, але я не збиралася здаватися.

— Просто не хочу бути ще підозрілішою, ніж уже є.

Дарклінґ надовго прикипів до мене поглядом. Я точно не знала, обмірковує він мої слова чи намагається налякати мене, однак зчепила зуби й дивилася йому просто у вічі. Він несподівано кивнув.

— Як хочеш, — сказав. — Твоя кефта буде синьою.

І, не прохопившись більше жодним словом, повернувся до нас спиною і зник у коридорі.

Женя приголомшено витріщилася на мене.

— Що? — запитала я, приготувавшись захищатися.

— Аліно, — повільно промовила дівчина, — жодному гриші ніколи не дозволяли вдягти Дарклінґові кольори.

— Гадаєш, він розлютився?

— Хіба ж у цьому річ! Це було б символом твого статусу, символом Дарклінґової поваги. Чорний колір підніс би тебе над усіма.

— Ну, я не хочу підноситися над усіма.

Женя розпачливо змахнула руками й схопила мене за лікоть, повівши назад палацом до головного входу. Двійко лакеїв у лівреях відчинили перед нами великі золоті двері. Я приголомшено збагнула, що вони вбрані у білий та золотий кольори, такі самі, що й Женина кефта, — кольори прислуги. Нічого дивного, що дівчина вирішила, наче я збожеволіла, якщо відмовляюся від Дарклінґової пропозиції. І, можливо, вона мала рацію.

Ця думка не покидала мене впродовж усієї довгої прогулянки обійстям до Маленького Палацу. Спускалися сутінки, і служники вздовж гравійної доріжки запалювали ліхтарі. Поки ми дісталися до сходів, що вели до моєї кімнати, шлунок у мене зав’язався вузлом.

Я сіла біля вікна, розглядаючи навколишні землі. Я розмірковувала, а Женя тим часом закалатала в дзвіночок і викликала служницю, котру відправила по швачку й наказала принести обід. Та перш ніж відіслати дівчину, вона повернулася до мене:

— Може, тобі хочеться зачекати й повечеряти сьогодні разом із гришами?

Я похитала головою. Занадто стомилася й була приголомшена усім, аби навіть думати про те, щоб знову опинитися в натовпі людей.

— Але ти залишишся зі мною? — попросила я.

Дівчина завагалася.

— Ти, звичайно, не мусиш, — поспіхом додала я. — Не сумніваюся, що тобі хочеться повечеряти з кимось іншим.

— Анітрохи. Отже, вечерю на двох, — зверхньо кинула вона служниці.

Женя зачинила двері й підійшла до невеличкого туалетного столика, де взялася уважно розглядати предмети на ньому: гребінець, щітку, ручку і чорнильницю. Я їх не впізнавала, та, мабуть, хтось приніс їх сюди для мене.

Не повертаючись до мене обличчям, дівчина озвалася:

— Аліно, зрозумій, що завтра, коли ти розпочнеш навчання… ну, Етерці не їдять із Заклинателями. Заклинателі не вечеряють з Творцями, і…

Мені негайно схотілося захиститися.

— Слухай, ти не мусиш залишатися на вечерю, обіцяю, що не плакатиму у свій суп.

— Ні! — вигукнула Женя. — Річ геть не в цім. Я просто намагаюся пояснити, як тут усе влаштовано.

— Забудь.

Дівчина роздратовано зітхнула.

— Ти не розумієш. Твоє запрошення на вечерю — неабияка честь, та інші гриші можуть цього не схвалити.