Читати книгу - "Принц Каспіан"

– І справді… про це я не подумав, – зізнався Пітер.

– Нічого, буває! – втішив його гном. – Головне, що це не головне! Головне, що ця річечка (Стремінка вона чи не Стремінка) біжить саме туди, куди нам треба! На північ! А це означає, що десь попереду вона впадає у Велику річку і якщо ми підемо за течією, то вийдемо саме туди, куди треба! Здається, тут не так близько, як ми розраховували, але все ж…

– Молодець Тиквік! – підбадьорив гнома Пітер. – Гайда всі вперед! На північ, до Каспіана!

– Дивіться! Дивіться! – несподівано загукала Люсі.

– Що? Де? Чого? – захвилювалися інші.

– Лев! Невже ви не бачите?! Це ж Аслан, Аслан! – Обличчя її розшарілося, очі заблищали.

– Звідки… Аслан? Тут?.. – не збагнув Пітер.

– Лу! – перебивши Пітера, суворо промовила Сьюзан. – Поясни, будь ласка, де саме, як тобі здалося, ти помітила Аслана?

– Облиште розмовляти зі мною, як оті дорослі! – тупнула ногою Люсі. – Мені зовсім не здалося! Я і справді бачила Аслана!

– І де ж ти його бачила? – запитав Пітер.

– На тому боці розколини! Між двома горобинами! Он там! – зовсім не там, куди ми зібралися йти! Він радить нам іти за ним – угору!

– А ти звідки знаєш, що він там радить? – запитав Едмунд.

– Я… Я… Я знаю – та й годі!.. Із виразу його обличчя!

Усі здивовано перезирнулися, мовляв, що та мала верзе.

– Цілком імовірно, їхня величність справді могли побачити лева, – лагідно зауважив Тиквік. – От і мені казали, що в цих лісах водяться леви… Тільки з чого це їхня величність вирішили, що її лев настроєний до нас дружньо? Боюся, у цих лісах леви не доброзичливіші за ведмедів!

– Ви… та ви знущаєтеся з мене! – обурилася Люсі. – По-вашому, я не впізнала б Аслана?!

– Їхня величність знов-таки забуває, – ще уступливіше нагадав Тиквік, – що бачили свого лева якщо не тисячу, то вже принаймні років сто тому! Погодьтеся, що за цей час будь-який лев міг вельми постаріти, якщо не… гм! І потім, його могла спіткати доля інших тутешніх звірів: він міг втратити розум, мову і здичавіти…

Люсі почервоніла від люті, ще мить – і вона накинулася б на гнома зі стусанами, та Пітер поклав руку їй на плече:

– Не гарячкуй, Лу! ЛМД просто не розуміє, та й звідки йому розуміти? Якщо хтось і знає Аслана з нині живих, то це тільки ми, ви вже повірте нам, Тиквіку. Він не «будь-який лев», він – Аслан! І не варто так казати про нього! Питання лише в тому, чи був Аслан, чи ні?

– Звичайно, був! – Люсі ладна була розридатися.

– Розумієш, Лу, – зітхнув Пітер, – твоя впевненість, звісно, робить тобі честь, але погодься, якщо Аслана бачила лише ти, а одна людина може й помилитися…

– …Залишається одне – проголосувати, – запропонував Едмунд.

– Гаразд, – погодився Пітер. – ЛМД, серед нас ти найстарший, із тебе і почнемо! За що ти голосуєш: за те, аби йти вгору за течією, чи за те, щоб зійти вниз?

– Униз! – рішуче сказав гном. – Хто він такий ваш Аслан, я не знаю. Зате я знаю, що якщо піти вгору за течією, то цілий день може піти на те, щоб відшукати місце, де перетнути розколину. А берег із того боку – ох, який крутий! Якщо ж ми підемо вздовж розколини праворуч, то за якихось дві годин будемо коло Великої річки! Ну, а крім того: якщо тут і справді водяться леви, то краще триматися від них подалі… а не ближче до них, як пропонує їхня королівська величність.

– Твоя черга, Сьюзан.

– Ти тільки не ображайся, Лу, – сказала Сьюзан, – та я вважаю так само: йти треба вниз за течією. Правду кажучи, від втоми я вже вмираю і дуже хочу нарешті вирватися з лабетів цього лихого лісу. Та ти ж і сама розумієш: раз ніхто, крім тебе, нічого не бачив, виходить, буцімто ти вирішила за всіх, а це не демократично.

– Едмунде?

– Усе воно нібито й так, – скоромовкою видав Едмунд (він помітно хвилювався і навіть почервонів), – і в кожного своя правда… Але я ось що хочу сказати: коли ми вперше потрапили в Нарнію – чи то рік, чи то тисячу років тому – вважайте, як хочете! – то першовідкривачем була саме Люсі. Але ніхто з нас їй відразу не повірив. І я теж! А що вийшло? А вийшло те, що правду казала саме Люсі. Повіримо ж їй і цього разу – і це буде тільки справедливо. Я за те, аби йти вгору!

– Дякую, Еде! – вигукнула Люсі і схопила його за руку.

– Що ж, слово за тобою, Пітере, – сказала Люсі, – хочу сподіватися, що…

– Помовчи хоч трохи! – перервав її Пітер. – Дай людині подумати. Тьху ти, краще б зовсім не голосували!

– Ви – Великий король, вам і вирішувати, – суворо нагадав Тиквік.

– Униз! – рішуче вимовив Пітер. – Зволікати не можна, треба діяти. А на чиєму боці правда – покаже час!

Краєм розколини вони рушили праворуч, униз за водою. Останньою йшла Люсі і гірко плакала.

Розділ 10

Повернення Лева

Іти краєм розколини не так і просто. Пройшовши дуже мало, неждано-негадано подорожні натрапили на молоде смеріччя, що розрослося на самому краю. Потикавшись між молодих, але від того не менш колючих смерічок, усі збагнули, що йти пробоєм – справа невдячна, ба навіть небезпечна, позаяк будь-якої митті можна спіткнутися і запросто скрутити собі в’язи. Тому всі, не змовляючись, повернули назад і пішли в обхід. Але й тут надто взяли праворуч, швидко втратили з ока берег і вже не чули шуму води. Знову їх охопив переляк, що заблукали; ніхто не знав, котра година, а спека стояла така, що злізти б у річку й не висовуватись – і аж ніяк не гасати лісом.

Урешті-решт, обливаючись потом, діти сяк-так видерлися зі смеріччя і знову вийшли до розколини, але на милю-дві нижче за водою. Тут вони навіть відчули полегшення, бо скелі були нижчими, не такими стрімчастими, як перед смеріччям, а це давало надію, що десь попереду можна буде переправитися без усякого клопоту-мороки. Більше того, ще нижче за водою діти виявили цілком безпечний спуск і з радісним зиком збігли аж до річки. І перш ніж іти далі, донесхочу напилися й трішки відпочили, сидячи на голому камінні. Про сніданок чи навіть обід у Каспіана нікому вже й на думку не спадало.

Рішення рухатися дном розколини (ухвалене без голосування) мало одну безперечну перевагу: у дітлахів нарешті з’явилася упевненість,