Читати книгу - "Візерунки долі. Я згодна, Аграфена Осіння"

Коли ми з Діном проходили крізь ворота, охоронці вже повернулися на свої місця, ніби це не вони щойно готувалися до сутички з вовком-перевертнем. Непростої сутички! Навряд чи такого величезного звіра можна швидко здолати. А поранений він був би ще небезпечнішим. На щастя, все обійшлося!

Я пообіцяла собі, що більше ніколи не підійду близько до воріт без охорони, і подумки подякувала стражникам за їхній захист. Сподіваюся, Барс викине усі думки про мене з голови, дізнавшись, що я вже є чиєюсь парою. Можливо, я взагалі не пара йому. Як він міг це вирішити, якщо навіть близько до мене не підходив? Просто помилився. Скоріше за все, тепер він тут більше не з'явиться.

Поки я так розмірковувала, ми вже подолали майже половину шляху до ґанку.

– Наталіє, ти нічого не хочеш мені сказати? – порушив мовчання Дін, не повертаючи голови до мене.

– Ні, не хочу.

– Зрозуміло ж, що він не вперше тут нишпорить, – нарешті глянув на мене чоловік, – і ти хочеш сказати, що нічого про це не знаєш?

– Нічого не знаю, – спокійно підтвердила. Адже і справді, не знала, що Скажений Барс з’явиться біля головних воріт палацу. Тому не брехала. А якщо я і здогадувалася, що він може десь поруч з'явитися, то це лише мої припущення.

Дін зупинився й обернувся до мене. Я теж стала, але опустила голову, щоб не показувати йому обличчя. По перше – очі червоні, ніс, напевно, опух, а по друге, просто не хочу його бачити.

– Дружино, ти мені брешеш!

Я лише знизала плечима. Нехай думає, як йому хочеться, мені байдуже.

– Наталіє, не може бути, щоб ти нічого не знала. Чому Барс вирішив, що його пара в нашому палаці? Де ти з ним зустрічалась? Він попередив, що прийде за тобою?

Його очі сердито примружились, значить, знову злиться. От же ревнивий мачо!

– Ніде я з ним не зустрічалася, ясно? – прошипіла я, теж починаючи сердитися. – Ти ж стежиш за мною цілими днями. А ті кілька днів, що мене тут не було, я провела у гномів. І ти це прекрасно знаєш. Чого ще ти від мене хочеш?

– Я хочу, – підкреслив він слово "Я", – щоб ти ніколи зі мною не сперечалася.

Ось так, значить? Ну що ж, як забажаєш, мій пане, сперечатися не буду. Подивимося, як тобі сподобається моя поступливість. Я глибоко зітхнула, наче змирилась, і опустила очі:

– Добре.

– Щоб ти завжди повідомляла мене, куди йдеш.

– Добре.

– Якщо мене не буде, повідомиш Кевіна. Він мені передасть.

– Добре.

– Якщо Кевіна не буде поруч, нехай Террі його знайде й повідомить, а потім іди, куди потрібно.

– Добре.

– Я хочу, щоб ти ніколи не підходила до огорожі чи воріт, якщо мене немає поруч.

– Добре.

– Одна ти нікуди не підеш.

– Добре.

– Коли я вдома і не зайнятий, вечерятимеш зі мною.

– Добре.

Дін нарешті запідозрив, що мої відповіді лише насмішка над його інструкціями. Він нахилився до мене і підчепив пальцем моє підборіддя, змушуючи підняти очі, що я й зробила. Стояла і спокійно чекала, що він забажає далі, ніби я для нього чарівник смарагдового міста чи золота рибка.

– Я хочу, – продовжив він, дивлячись мені прямо в очі, – щоб відсьогодні, якщо я вдома, ти спала в моєму ліжку.

– Добре, – незворушно відповіла я, думаючи, чи закінчилися його вимоги. Виявляється, ні.

– Я хочу, щоб ти не брехала мені, – не відриваючи погляду, додав Дін.

– Добре, – погоджуюсь я.

– Ось як? Тоді, може, скажеш, що тебе так засмутило?

– Скажу, – а чому б і ні? – Ти засмутив. Своєю злістю та своїм криком при сторонніх.

– А до цього?

– А до цього, я шалено переживала за дуже близького і дорогого мені чоловіка.

Хотів правду – отримай!

– Що ти сказала? – промовив Дін напрочуд спокійним голосом, хоча важко було повірити в його спокій, особливо коли його обличчя раптово зблідло.

– Ти чув.

– І хто ж цей чоловік? Барс? – Дін схопив мене за руку і міцно стиснув її. – Чи в тебе і раніше був коханець?

Я вражено подивилася на нього. Ось це заяви! І це каже чоловік, який точно знає, хто в мене був першим. А сам мав стільки коханок, що й порахувати, мабуть, не зможе. Потім перевела погляд на своє передпліччя, яке вже почало німіти від сильного захоплення.

– Ага, ти ще вдар мене! Давай, прямо при всіх! Тобі ж начхати на те, що стільки людей чують, як ти репетуєш, то чому б і не піти далі?

Щосили намагаюся говорити спокійно, але образа і біль у руці роблять свою справу. І ось уже сльози знову котяться у мене по щоках.

Дін розтиснув пальці й опустив погляд на мою руку. У мене по всьому передпліччю розпливалися червоні плями. Очевидно, він навіть не відчув, з якою силою стискав свою кисть!

– Дівчинко моя, пробач!

Король знову намагався взяти мене за руку, але я швидко сховала її за спину. Він важко зітхнув, і з силою провів руками по обличчю кілька разів, наче намагався стерти щось невидиме. Потім глянув на мене.

– Ти вже висловив усі свої побажання? – запитала я, сердито змахуючи сльози з очей. – Чи можу я піти?

– Наталочко, послухай...

– Я вже слухала. Тільки те й роблю, що слухаю. Про мої нібито неправильні дії, про мої почуття та вигаданих коханців.

– Нато...

– Ти навіть на хвилину не припустив, що я можу зовсім не знати цього чоловіка. Що бачила його лише раз і то здалеку. І навіть імені б не знала, якби Робін мені його не сказав. Тепер я хочу відпочити. Чи мені це заборонено?

Дін відійшов убік, даючи мені дорогу, і пішов слідом.

Я дійшла до ґанку, де стояли чотири охоронці, і вдавали, що нічого не бачили й не чули, і, взагалі, глухі й німі. Там же стояла Террі. Ось вона не намагалася нічого вдавати. Її кістляві руки були притиснуті до грудей, а щелепа буквально відвисла. Я озирнулася назад.

– Якщо ти ще не придумав жодного нового наказу, я піду до своїх покоїв. Як ти велів, одразу повідомляю, що не планую виходити звідти. Так що шукати мене тобі не доведеться, – сказала й зробила крок на першу сходинку: – Террі, проведи мене!