Читати книгу - "Візерунки долі. Я згодна, Аграфена Осіння"

Більше я не озиралася до самої спальні. Озиратися, щоб перевірити, чи хтось йде за мною, не мало сенсу. І так зрозуміло, що я тут, як в ув'язненні. Навіть шкода, що не вдалося довше погостювати у Ронібура та Фанні. Навряд чи тепер Кордевідіон дозволить мені покинути палац, незалежно від того, з ним чи без нього.

Дорога до моїх покоїв здалася нескінченною. Я йшла, не звертаючи уваги на довкільну розкіш. Вишуканий розпис на стінах і вазах, витончена вишивка на шторах, чудові картини в різьблених золочених рамах сприймалися як стіни тюремної камери. Образа важким тягарем лежала на душі.

Біля своїх дверей зупинилася й озирнулася:

– Террі, я хочу побути одна, – звернулася до покоївки, що стояла за три кроки від мене. – Залишся, будь ласка, зовні.

– Пані, я допоможу Вам переодягнутися.

– Ні, не треба. У мене теж є руки, і я можу сама зняти з себе сукню. Шафа теж знаю, як відкривається.

– Але ж, пані, – намагалася заперечити служниця. – Його Величність…

– Його Величність наказав тобі мене охороняти. Ось ти й охороняєш. Тут, біля входу в мою спальню.

Залишивши незадоволену покоївку зовні, зачинила двері. Спокійно роздяглася. Іншу сукню не вдягала, натомість накинула халат. Для кого мені тут красуватися?

Витягла з волосся всі шпильки та стрічки, зруйнувавши ретельно зроблену зачіску Діерини, яку ніхто й не оцінив. Поглянула на сіточку, що прикрашала мою голову, і, ледве стримавши бажання розірвати цю цінну річ на шматки, акуратно склала її на стіл. Зверху поклала діадему.

Ось і все. Оцінила своє відображення в дзеркалі. Відображення показало просту дівчину, якою я, власне, і є. Яка з мене королева? Я тут менше, ніж ніхто! Сумно посміхнулася дівчині в дзеркалі й вирушила до вітальні.

Потрібно терміново хоч чимось зайнятися! Я навіть готова зараз про індичечку почитати, інакше просто від гіркоти завию. А якщо це станеться, навіть не здивуюсь! Може, Олівія неправильно зрозуміла Долю? Можливо, я сюди потрапила не для Діна, а для жовтоокого вовка? Як кажуть, по-вовчому вити – з вовками жити. Ну, чи щось таке…

Зайшла в майже бальну залу, що називається вітальнею, і задумалася. Куди б подіти свій поганий настрій? Треба ж якось заспокоїтися, та чим? Вдома я б вже давно побігла до бібліотеки, взяла кілька романів і поринула в читання, а тут?

Зітхнула, підійшла до книжкової шафи. Може, пощастить і знайду щось цікаве цього разу! Не пощастило, на жаль. Відкрила першу книгу, переглянула кілька сторінок і повернула на місце.

Що ж робити? Не можна ж цілими днями валятися в ліжку! Ще раз озирнулася. І тут помітила крісло, яке з боку дверей не видно. На ньому була гітара! Як же я могла забути, що вона тут? Адже бачила її!

Кинулася до крісла, підняла улюблений інструмент. Дивно, як я раніше не згадала про неї? Весь час щось заважало. Але зараз я одна, Террі не рахується. Вона не зайде, поки не покличу, і нікого не впустить. Значить, ніхто не завадить!

Легенько торкнулася блискучої лакованої поверхні гітари. Пальцями ковзнула по струнах. Гітара тихенько озвалася. Я поставила стілець біля вікна, вмостилася зручніше, опустила гітару на коліна і тихенько сиділа, обираючи, яка мелодія підійде моєму настрою.

У пам'яті виринула потрібна пісня, а пальці автоматично почали перебирати струни. Внучка нашої няні Мирослави Остапівни – Яринка – була зачарована однією піснею Аліси Мілош і навчила мене. Зараз ця пісня просто рветься з душі. Тому я її тихо заспівала...

Раптом я різко обернулася, ледь не випустивши гітару. Невже Террі зазирала? Я ж просила її чекати назовні! Але ж мені точно не здалося, що двері тихенько зачинилися.

Ось чого мені не вистачало, так це глядачів у таку хвилину! Співати одразу перехотілося. Проте випускати гітару з рук, я теж не хотіла. Тож просто сиділа, перебираючи струни. А потім сама собою спала на думку композиція «Металіки», яку я завжди грала, коли було сумно, – Nothing else matters.

Під улюблену мелодію особливо боляче згадувати слова цієї пісні: «Наша довіра одне до одного вічна, решта не важливо…»