Читати книгу - "Незграбна дружина боса, Торі Шей"

Ні, це просто його парфуми, вони так приємно пахнуть, і більше нічого. Мій погляд опустився на його руки, які впевнено тримали кермо, ледве помітно похитуючи його, наче потужний джип був продовженням його самого, вільно маневруючи між автівками. З динаміків приглушено лунала спокійна пісня, створюючи атмосферу гармонії: музика, плавні рухи його сильних рук, і глибокий рев двигуна. Це заворожувало, викликаючи солодкий тремор всередині, відчуття мурашок, що бігли по спині. Сьогодні він був одягнений в просту чорну футболку, і такого ж кольору джинси, але все одно виглядав ніби зійшов з обкладинки Форбса. Я ж була одягнена в вільну білу сукню. Прямо як інь та янь. Зусиллям волі я відвела погляд і втупилася у вікно. Міські пейзажі поступово змінювалися передмістями, які швидко зникали, поступаючись місцем полям та лісам, що пролітали повз нас суцільною стіною зелені.

Коли ми під'їхали до великого будинку Олександра, я відчула легкий озноб від хвилювання. Його родина зібралася тут, і це була наша можливість довести, що ми — справжня пара, яка збирається одружитися. Я глибоко вдихнула і спробувала налаштувати себе на позитивний лад. Олександр вийшов з машини першим, відкривши двері для мене. Він усміхнувся, зловивши мій погляд. Його впевненість і спокій надихали мене.

— Треба дещо перевірити, — нахилився він і поцілував мене.

Він мене поцілував! Я була дуже здивована, не очікуючи такої безпосередності. Олександр обережно обхопив моє обличчя руками, його пальці торкнулися моєї шкіри, залишаючи за собою приємне відчуття тепла. Моє серце забилося швидше, і я не могла стримати легкого здригнення, але я швидко зрозуміла його план — поцілунок мав виглядати природно, щоб справити враження на його родину. Його губи були теплими, і поцілунок був м'яким, але впевненим. Я відповіла йому, намагаючись не показати свого хвилювання. Наші губи рухалися синхронно, і здавалося, що весь світ зупинився навколо нас. Я відчула легке поколювання по всьому тілу. Коли він нарешті відсторонився, наші очі зустрілися. На його обличчі світилася задоволена усмішка.

— Тепер ми точно справимо враження, — сказав він, підморгнувши мені.

— Дуже дотепно, — спокійно відповіла, але всередині мене все ще тріпотіло від поцілунку.

Фіктивний шлюб. Фіктивний чоловік. Нагадувала собі.

— Ну що, тепер готова?

— Ні, але я готова прикидатися, що готова, — похитала головою, все ще відчуваючи на губах його присмак, який був несподівано солодким і злегка м'ятним.

Великий будинок виглядав гостинно, але я не могла позбутися відчуття, що зараз мене чекає справжній іспит. Коли ми підійшли до дверей, вони раптом розчинилися, і перед нами з'явилася висока жінка з сивим волоссям, яке було акуратно зібране в пучок.

— Олександре, нарешті ви приїхали! — вигукнула вона, розпливаючись у теплій усмішці. — А це, мабуть, Дана?

— Так, мамо, це Дана, — відповів Олександр, обіймаючи її. — Дано, це моя мама, Єлизавета Петрівна.

— Дуже приємно, — ввічливо сказала я, намагаючись приховати хвилювання.

— І мені також, моя люба, але називай мене просто Єлизаветою! Заходьте, заходьте, не стійте на порозі, — Єлизавета Петрівна взяла мене за руку і ввела до будинку. — Ви з Олександром вже думаєте про онуків, так?

Я майже задихнулася від несподіванки. Вони ще не встигли познайомитися зі мною, а вже говорять про онуків. Я кинула погляд на Олександра, сподіваючись, що він допоможе мені, але він лише усміхався, ніби це була найзвичніша розмова у світі.

— Ми активно працюємо над цим, — впевнено промовив Олександр, змушуючи мене червоніти ще більше.

Далі все було як у тумані. Статний сивий чоловік, який виглядав як міністр фінансів на пенсії, привітався зі мною і представився Андрієм Павловичем, батьком Олександра. Він видався мені більш суворим, але все ж таки привітним.

Тим часом з кухні вискочили двійнята — дівчинка та хлопчик років п’яти, які відразу ж обійняли Олександра за ноги.

— Дядьку! — закричали вони в унісон.

— Привіт, малі! — засміявся він, піднімаючи їх на руки. — Машенька, Михасю, ви так підросли!

— Дядьку Сашко, дядьку! А де наші подалунки? — захекано запитала дівчинка, її очі сяяли очікуванням.

— Подарунки? Та хіба я виглядаю як Санта? — він підморгнув їм, а вони почали реготати.

— Та ти виглядаєш кла-а-аще, — додав хлопчик, серйозно розглядаючи Олександра. — Санта ж приходить тільки взимку, а ти — завжди!

Схоже між двійнятами є схожість не тільки в зовнішності, але і в тому, що обидва гаркавили.

— Ти завжди щось пливозиш, — дівчинка склала руки на грудях і хмикнула. — Ми вже навчені!

— Ну гаразд, гаразд, — Олександр дістав дві яскраво запаковані коробки. — Тримайте свої подарунки, бешкетники.

Діти закричали від радості і кинулися розпаковувати свої подарунки, весело сміючись. Я не могла не посміхнутися, спостерігаючи за цим видом. Олександр виглядав неочікувано таким… милим.

— Вони просто чарівні, — прошепотіла я, нахилившись до нього.

— Так, але не дай їм це знати. Інакше вони стануть ще більш бешкетними, — відповів Олександр з усмішкою.

Діти, розпаковуючи свої подарунки, нарешті звернули увагу на мене. Дівчинка зупинилася, роздивляючись мене уважно.

— А ти хто? — запитала вона, не зводячи очей з мого обличчя.

— Це моя наречена, Дана, — сказав Олександр, беручи мене за руку. — Хіба вона не прекрасна?

Хлопчик, все ще тримаючи свій новий іграшковий автомобіль, підійшов ближче.

— Ти нам теж щось плинесла? — запитав він, широко усміхаючись.

— Ну, якщо чесно, я не знала, що ви тут будете, але наступного разу обов'язково принесу щось особливе, — відповіла я.

— Обіцяєш? — наполягала дівчинка.

— Обіцяю, — кивнула.

— А ти ду-уже класива, — промовив хлопчик, задумливо дивлячись на мене. — Може ти клаще будеш моєю налеченою? У мене є багато машинок.