Читати книгу - "Останній письменник, Марек Краевський"

Однак з того часу технічний прогрес неймовірно прискорився, і користувачі Інтернету прискорили пошук в багато разів. Тепер, озброївшись новими методами та прихильністю Мастіфа, я можу відновити це розслідування та спіймати злочинця, який маніпулює свідомістю збентежених людей.

І закінчити мої спогади гарним обрамленням.

Я робив це не заради радісних вигуків, овацій і золотого (Поверніться – позолоченого!) годинника, а заради літературної слави та краси симетрії в моїх споминах! Ось чому я не міг змиритися з повільним згасанням мого повторного розслідування.

Ймовірно, ви посміхнетесь і скажете: "Це неймовірно!". Старий пес, замість того, щоб керуватися чистим прагматизмом у своїй роботі, несе нісенітницю про обрамлену композицію, про естетику... І пояснює, що це його естетичне чуття велить йому виправляти світ! Шановний читачу, ти можеш подумати, що все це нісенітниця, але я знаю, що пишу. Знаю, що відчуваю.

Тому, незважаючи ні на що, незважаючи на пояснення собі, що за мить мене чекає спокій, відпочинок і прогулянки лісом, я відчував зараз болісні перепади настрою.

Я був упевнений, що якби хтось заборонив мені продовжувати розслідування в ті дні, я почувався б мисливцем, який уже побачив впольовану дичину, уже підняв рушницю до плеча, уже поклав палець на спусковий гачок, коли раптом хтось поплескав мене по плечу й оголосив, що в обоймі немає патрону. Так, я б почувався саме так, хоча, мушу визнати, моя дичина була за світлові роки від мене.

Я використав це довге гомерівське порівняння, щоб підкреслити, що це розслідування стає все більш блідим і розчаровуючим. Єдине, що я міг зробити, це дочекатися результату експертизи старого класичного філолога. А цей тип вже три тижні мовчить і не відповідає на дзвінки від мене.

Колеги з Інформаційного відділу поліції штату теж не балували мене гарними новинами. Так, вони засипали мене інформацією про передчасну чи трагічну смерть логомахів з усього світу за останні двадцять років, але це мало допомогло. Ці люди — п’ятдесят три з них, які діяли на всіх континентах — загинули внаслідок нападів бандитів або аварій на швидкісній залізниці. Декілька потонули, покінчили життя самогубством, накололися наркотиками або напилися до смерті, а один надмірно віддався сексуальним насолодам.

У наданих мені звітах не було свідчень про те, що вбивці логомахів – якісь головорізи з глухих завулків, де ці митці взагалі не повинні були знаходитися – були кимось натхненні на злочинний вчинок. Вони навіть не носили смартайів і не користувалися штучним інтелектом.

Проте їхні жертви та всі інші загиблі – самогубці, самовпевнені плавці, наркомани, п’яниці та один сексоголік – не залишили у своїй офіційній інтернет-діяльності навіть сліду, що хтось спонукав їх до самоліквідації.

Я звернувся до інтернет-користувачів з проханням перевірити листування пілотів швидкісної залізниці – тих, хто загинув у аваріях під час керування поїздами, в яких їхав один логомах чи двоє. Переглядав купи мультоків і фонотекстів.

І нічого. Абсолютно нічого.

Серед п'ятдесяти трьох трагічно загиблих логомахів було четверо поляків, у тому числі Амелія Дудич. Проте ані в їхньому випадку, ані у випадку не польських, пан'європейських виконавців, не було жодних правових підстав запускати екстраординарну процедуру перевірки їх діяльності в таємних сферах Інтернету – якщо це взагалі було можливо через високу ефективність шифрування та стирання пошукових запитів у темній мережі.

Мої надії, пов’язані з нещодавньою кампанією ненависті проти якогось Каміля Скриптора, теж не виправдалися. Особа, яка ображала його, могла, звичайно, бути тією ж самою, яка сочила ненависть у вухо Анджеяка, а можливо, багато років тому й у серце того молодого афро-поляка. Однак дослідження інтернет-фахівців і психологів щодо погроз на адресу Скриптора цього зовсім не підтвердили.

Вони лише дійшли висновку, що повідомлення оброблялися за допомогою штучного інтелекту; виявлено, що він був запущений у "вульгарному" та "неграматичному" режимах. Тексти на санскриті і досі залишалися загадкою.

Скриптор, якого я допитав, не зміг назвати такого запеклого ворога Амелії Дудич, щоб, як він сказав, "запрограмувати того виродка Анджеяка на таке жахливе вбивство".

Він мені мало допоміг. Слова Iniviatus і Iniviato він асоціював виключно з маркою італійської граппи "Unicato".

А потім я почав отримувати штовхани з усіх боків. Один із них від людини, від якої я цього найменше очікував.

Мастіф почав мене підганяти, і робив це неприємно і нахабно. Потім він раптом залишив мене в спокої, перестав дошкуляти фонотекстами і квапити. Ніби раптом йому стало байдуже до затримання "інтернет-демона" і передачі його лобістам логомахії. Це не віщувало нічого доброго.

Зіткнувшись з усіма цими труднощами, я вдався до останнього засобу - повернувся до старих, перевірених методів. Враховуючи дуже лаконічну інформацію про чотирьох трагічно загиблих польських логомахів, я вирішив дещо дізнатися про них від живих людей.

Досвід підказав мені, що вони могли надати мені дуже важливу інформацію, якої не було — наприклад, з антидискримінаційних міркувань — в офіційній базі даних.

Спочатку я хотів поспілкуватися з Тимоном Петрі, найкращим експертом ринку логомахії, але цей медіа-набоб поїхав на зимові канікули в Арктику і свідомо заблокував будь-яке спілкування.

Тож я придивився ближче до Матеуша Віташека, одного з найвідоміших промоутерів вербальних вистав, який добре зарекомендував себе в індустрії розваг. Мій вибір був очевидний і з інших причин – саме під час виступу у нього в залі була вбита Амелія Дудич. Тож у мене був туз у рукаві — якщо менеджер проявить зарозумілість і відмовиться співпрацювати, я міг натиснути на нього, припустивши, що він не надав жінці належного захисту та проігнорував погрози Анджеяка на її адресу. Щоправда, численні ЗМІ вже звинуватили його в цьому, але різкі слова про недбалість від представника влади могли справити на нього більше враження.

Варто згадати і пана Чжоу, оскільки, як перевірили мої комп’ютерники, він в інтерв’ю китайській газеті яскраво висловив свій гнів на свого польського партнера, який не зміг організувати безпечний культурний захід. У мене також був ще один козир у рукаві, але це був ризикований, крайній засіб.

Озброївшись засобами можливого тиску, я без попередження відвідав Віташека в його величезній квартирі на Олавському передмісті.

Він займав верхній поверх колишньої лікарні на вулиці Траугутта, переобладнаної в шикарний палац із вісьмома квартирами по чотириста квадратних метрів кожна. Його приміщення включали плоский дах, покритий антиковзкими плитами, де стояв невеликий гелікоптер і звідкіля був чудовий краєвид на Олаву, вкриту густими