Читати книгу - "Бодай Будка, Наталя Василівна Бабіна"

в танго «Гуцулка Ксеня», я бачила перед собою, здавалося мені, абсолютно здорову людину, оживлену та веселу. Ну, не пам’ятає він, як його ім’я. Ну і що? Що, ім’я так мніго значить? Ось мене звати Алла, і що з того? А може, я й не Алла зовсім, на мені не написано. Може, насправді я яка Мотря чи, навпаки, Маріонелла… Чи Наташа, як дочка Барака Обами? Чи ж міняється сутність людини від того, як її називають інші та вона сама? А що таке сутність людини? У чому вона? Чи згубив Гальц свою сутність через те, що залишив десь далеко своє ім’я та прізвище? Де тая сутність криється? В голові? В серці? Точно не в руках, бо без рук живуть, – подумала я…

…у черговий раз у холодній воді полощучи Альцгеймерову білизну. Вода була тільки з колодязу – я забула вчора налити в балію, щоб трохи нагрілася, – і в руки зайшли шпари, викликавши біль та останню думку…

…У чому тая сутність? У тому, щоб жити, просто жити, хоч канібалами, хоч як? Передавати далій ДНК?

Гальцгеймер сидів на лавочці за столом під яблунею; час від часу вибираючись на поверхню реальності, коментував, що бачив: ось хата; колодязь; ти штани викручуєш – потім знов у безпам’ятство і знов наверх: ось хата; колодязь; а ось кіт.

Я підвела очі від прання. Крупний смугастий кіт – я про нього вже раніше згадувала, пам’ятаєте, все на яблуні любив сидіти – сидів тепер на лавочці біля Альцгеймера і зосереджено дивився мені в очі велизними жовтими очисками. Ось він трохи напружився і ясно сказав:

– Приивіт.

А потім:

– Ба-бо.

Встав на чотири лапи, перетоптався, знов сів і знов вимовив:

– Приивіт, бабо.

І дивиться на мене.

Я не змогла стримати сміх і засміялася. За мною засміявся Гальцгеймер – він любив, коли я сміюсь, і завжди сміявся разом зі мною. Потім я злякалася.

Очей відвести від того кота не могла; ноги мені підкосилися.

Я пошукала рукою лавку, нащупала і сіла.

«Тихо шифером шурша, крыша едет не спеша».

– Забирайссся, бабо, – сказав кіт. – Зараз воони при-иведуть сюди ййїх.

– Він говорить, – весело сказав Гальцгеймер. Із цікавістю оглядів кота, потім радісно подивився на мене, потім погляд його став заклопотаним, потім сумним, потім пустим.

Кіт казав

– Ти хто? – спитала я, ошелешено дивлячись на милу тваринку; більше дурного запитання трудно представити.

– Яуу кіт, – відповіла тваринка.

– А чом ти говориш? – продовжила я парад недоречних запитань.

– Наумняучився.

– Ти кіт?

Він нічого не сказав.

Подруга-Смерть мене так не вразила, як цей кіт. Я її тільки в голові чула, ну серцем трохи, а кота я, з осторогою протягнувши руку, погладила по м’якій теплий шкурці. Він тут же замуркотав, але одразу ж узяв себе в лапи, перестав муркотіти і повторив:

– Ходімо. Вони там-мм.

– Хто? Де?

– Тиї. Там-мм, – потім, оцінивши, мусить, вираз мого лиця, пояснив детальніше: – Ті, хто всіііх забиває, привели тих, кого вони забрали в міс-сс-ті, в Лисссячий Хвіссст.

Я пильно подивилася коту у великі жовті очі, а потім зробила спробу глянути в очі своєму страхові. І не змогла. Відмовмо покачала головою.

– Я нікуди не піду.

– Тррееба.

Я ще раз покачала головою.

– Я нікуди не піду. Нащо б? Я боюся тих, хто всіх забиває.

– Треба. Там твоя подруга, яка лікує котів. Вона сказала, щоб ти прийшла.

Там Ленка? Їй треба допомога? Але що я зможу зробити проти тих, хто такий могутній. Я загину там одразу, так. Як загинула Улянка. Тим більше, що я тепер така ж лиса, як була вона під час своєї смерті.

– Нікуди не піду. Я слаба, хвора. У мене температура. Вони таких одразу забивають.

Я повернулася і пішла в дім, даючи зрозуміти, що розмову скінчено.

З пронизливим криком кіт скочив на мене і впився гострющими своїми пазурами в мою лису голову. Тепер закричала я, намагаючись зірвати кота з голови. Але він кусався, не давався. Нарешті мені вдалося його якось відірвати і відкинути від себе. З повстю56 дибом, з палаючими злобою факелами очиськ, він знов кинувся на мене. Я зловчилася, сама не знаю як, перехопити його в польоті та знову відкинути. Він, у свою чергу, перевернувся в повітрі на лапи і, ледве торкнувшись ними землі, знову скочив уверх, цілячись мені в голову. Я різко відхилися, впала, а кіт приземлився обіч. Я підхопилася на ноги. Не кіт, а тигр, причому тигр роз’юшений, голодний та доведений до відчаю.

– Перестань! – закричала я коту. – Ти що, ошалів?

Не відповідаючи, він знов скочив на мене, вкусив за щоку і знову відлетів, відкинутий мною.

– Ти підеш, бабо, підешшш зі мною до полонених, або я виберу тобі очччі, – прошипів він.

З голови та рук моїх цюрком лилася кров. Переляканий Гальцгеймер стояв під яблунею та плакав. І я здалася. Хай би вже комусь людському – людині там, чи нехай вже отим людоподібним монстрам… А то котові!

Хтось тихий мовчить у темряві

Кровиця не водиця, але водою змивається. Я обмила голову, лице, обтерлася рушником; свіжі, ще не запеклі дряпини пекли. Кожний раз, коли я поглядала на кота, шкурка його ставала дибом, великі очиська світились рішучістю…

Ладно, нехай, буду збиратися.

Я тицьнула Гальцгеймеру кавалочок цукру, і він стихнув. Потім посадила його на веранді біля столу та поставила перед ним ярко-синього іван-покивана з чорними виряченими круглими баньками – я знайшла його на горищі – та хитнула його. Цього звичайно було достатньо, мірне качанне іграшки заворожувало бідний розум старого, і він годинами гойдав цяцьку та дивився, гойдав та дивився… Я вже декілька разів покидала Гальцгеймера ось так, за цією забавкою, коли мені треба було кудись йти, закривала двері на замок і потім знаходила його, мирного, на тому самому місці… Але сьогодні, подумала я, двері замикати не буду. Чи мало що, а раптом я не вернуся? Він же не здоліє з хати зачиненої вибратися… Ні, двері замикати не випадає.

Проходила мимо люстра, зирнула, сама себе не впізнала: на голому білому черепі свіжі дряпини створили красиву багряну мережку; непересічний вишуканий візерунок.

– Ну, я готова, – сказала я котові та потягнулася за києм, але він скокнув так, що я мусила відсмикнути руку; кіт явно не хотів, щоб я отримала зброю, нехай собі навіть отаку примітивну. – Та не на тебе кий, не бійся. Розкажи толком, що ми маємо робити, куди підемо та нащо. Що від мене ти хочеш, конкретно?

– Миии підемо разом, я покажу куди. Вссее, пішли. Не знаю, що тобі треба буде зробити, мені наказали тебе привести.

Кия кіт мені все-таки не дав, пропустив мене перед собою і вийшов слідом.

Причиняючи двері, я чула мірний звук дзвіночка – іван-покиван виконував свої безкінечні поклони, свою заколиханку, майже як вічний двигун, утілений у пластмасу добродій.

Ми з котом форсували колій, збігли в долину і через луг, де колись я бачила подругу-Смерть, направилися на захід. На луг, тоді квітучий та повний чарів, зараз дивитися було неприємно, як і йти по ньому. Усе навколо було буро-брунатним; лугові трави збутлели, пахло гнилизною,