Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"

–До мене тільки дійшло!– повернувся до мене Вінс.–Скоро ж 2020-й.

–І що?– не зрозуміла я.– На нього припадає черговий апокаліпсис?

–Ой...Черговий апокаліпсис на нас чекає, якщо ми зараз-таки не вип'ємо!

–Черговий апокаліпсис чекає на печінку, яку ми нещадно вбиваємо останній місяць. Охолонь. На, попий води.

–Не хочу води. О! Завтра вечірка в Маєрса в Юджині... – сказав він, піднімаючи очі на мене. Поїхали?

–Чесно кажучи, Вінсе, я хотіла з тобою поговорити.

Він вирівнявся.

– Так, звісно.

–Слухай. – я облизала губи, дивлячись на свої коліна. *З чого б почати, щоб це не було банальщиною, напевно, з того самого. Усі ці розмови про те, що "справа не в тобі, а в мені" однакові, як не намагайся втекти від цього.* – Я дуже рада, що ми зустрілися, бо з тобою біль попередніх стосунків зник. – він зсунув брови, я думаю, він зрозумів, до чого я хилю, по–моєму, будь–який дурень зрозумів би... – Плюс із тобою весело, і ти мені справді дуже подобаєшся, як людина. Але ми так часто з тобою говорили про те, що женемося за кращим життям, і ми ж за всіма цими гульбами, вечірками, поїздками в інші штати, це саме життя і пропускаємо. Я думаю, час рухатися далі, нам обом. Не знаю, чи захочеш спілкуватися зі мною тверезою, але я завжди буду рада побачити тебе, і хоч ми не настільки близькі, я буду дуже сумувати за тобою.

Він посміхнувся мені і, простягаючи руку, смикнув мене на себе, міцно обіймаючи, я вткнулася носом йому в сонячне сплетіння.

– Я чекав на цю розмову... – погладжуючи мою спину, сказав він, а потім підняв моє підборіддя двома пальцями. – Я не думаю, що варто казати щось на кшталт: звісно, ми бачитимемось щодня, бо саме після цих слів люди викидають одне одного з життя. З тобою справді був найкращий час. І, ти ж знаєш, що я тебе люблю, правда? Я буду з'являтися. Не щодня, а зрідка, нагадуватиму тобі про старого Вінса, гаразд?

Я притислась головою до його грудей. Захотілося плакати. Він мені страшенно подобався. І саме тому краще відпустити його зараз. У нас не може бути майбутнього, хоч як би мені в цю секунду не хотілося притиснути його до стіни (а потім пригнути до свого рівня цю шпалу зі зростом шість футів чотири дюйми) і поцілувати – ми приречені. Або просто не створені для здорових стосунків. Яка різниця? Я просто думаю, що якби ми пустили все на самоплив, це привело б нас до глухого кута. Можливо потім, а можливо ніколи.

Я забігла до Монті, господи, ну чому, ЧОМУ ця... хохуля, увесь час тиняється поруч із дорогими мені чоловіками? Я втомлено підійшла до стійки, біля якої Монті тер келих, а Велла сиділа і з реготом розповідала про щось, на її нескромну думку, вельми цікаве.

– Загалом потім цей бариста–самоучка відкрив мережу своїх кафешок, і став мегапопулярним, уявляєте? А спочатку всього–на–всього нас із мамою кавою пригощав на терасі, пікапити намагався. – вона засміялася. – Це було, коли ми на вікенд у Париж із мамою зганяли.

Я сіла поруч.

– Привіт, люба, тобі як завжди? – просяяв Монті.

– Привіт, давай.

Велл сиділа в телефоні, або робила вигляд, що мене не бачить, або... або робила вигляд, що мене не бачить, господи це ж Велл! Монті наливав мені каву з льодом і я помітила, що в нього тряслися руки.

– Знову суглоби? – запитала я.

Монті криво посміхнувся, ставлячи склянку на стільницю.

– Тобі мазь купити?

– Я забуваю ними мазатися, Джек, не по мені все це лікування.

– А скиглити від болю по тобі? – запитала я.

– Не злись. Це старість, мила, від цього жодна мазь не допоможе.

Я зітхнула.

– Тобі... – я зупинилася. – Ві не дзвонила?

– Тиждень тому. Вони в Каліфорнії.

Я кивнула. Схоже, все, що святого було у Ві, це те, що вона завжди цікавилася здоров'ям Монті й ніколи не просила в нього грошей. Хоч когось ця шмакодявка цінує.

– Бачив Енді, до речі.– хмикнув він.

– І?

– На моїй п'янобійці...– *п'янобійкою називалася бейсбольна битка, яку Монті тримав під стійкою, щоб розганяти дебоширів* – з'явилися нові сліди бічних різців.

– Боже, ти йому її вигодував?– пирхнула я.

– Ага, і вибив пару лівих.

– Ти мій герой.

– А ти мій! Треба ж таке чмо витерпіти п'ять років! Так, тобі допомога належить! – він розреготався скрипучим сміхом.

– Ага, або пенсія, як інваліду по розуму.

Він розреготався.

– Моя ж ти проспиртована вишенька.– він чмокнув мене в маківку.

– Ще не до кінця проспиртована.

– Натяк зрозумів. Виправляємо.

Він долив у мою каву лікеру і цокнувся зі мною пляшкою. Обожнюю Монті.

– Як би не хотілося... –зітхнула я.– Я за кермом.

– Кудись збираєшся?