Читати книгу - "Сонати кохання, Олександр Гребьонкін"

Я пошкодував, що не взяв із собою блокнота та олівців. Адже осінь була чарівною, і так хотілося сфотографувати дивовижне поєднання легких і теплих жовтих фарб з владними мідно-багряними, показати, як обсипаються водоспадами з дерев золоті скарби, як млосно поблискує вода озера, в якій плаває корабликами лимонне листя, як синіють небеса, в яких, немов пера птахів пурхають хмарки. Сонце, що рано вранці дивилося суворо, нині розпливалося в добрій золотій усмішці.

Я звично відійшов від торгового кіоску, несучи попереду себе кухоль золотистого пива і сталевого кольору воблу. Знайшов вільне місце за одним із білих столиків, у дерев'яних ямках якого стояла темна дощова вода.

Мій сусід - приємної зовнішності стрункий брюнет майже не сьорбав з повного бокалу, а задумливо дивився на дерева, ніби намагався вловити той момент, коли черговий листок відірветься від гілки і здійснить свою плавну подорож вниз.

Я пошукав у кишенях запальнички. Не знайшовши, відійшов, щоб прикурити у чоловіка в теплому кашне, що проходив повз. Мені навіть і не спало на думку  просити вогника у брюнета.

Коли я повернувся, кухоль його так і стояв недоторканий, і погляд брюнета був загадковий і задумливий.

- Пиво несмачне? - спитав я у сусіда, а він, моргнувши розгубено карими очима, охоче відповів:

– Ні. Просто намагаюсь упіймати незвичайне видіння. Воно буває серед деревного листя лише восени. Коли сонячний промінь ковзає по золотому та помаранчевому листю, у блакитному дзеркалі повітря можна побачити відображення інших істот, недоступних звичайному людському оку.

Незнайомець говорив трохи схвильовано і душевно, тому його слова не залишилися поза увагою громадянина у береті та короткому пальті, що стояв за сусіднім столиком.

- О, та я бачу ви - тонкий поціновувач природи, - несподівано сказав звучним голосом цей громадянин, повернувшись до нас.

- Не лише цінитель, - дружелюбно посміхнувся брюнет. – У природі зосереджено безліч таємниць. У ній приховані інші світи. І вони відкриваються раптово, а потім можуть сховатися, згорнутися як сувій…

- Згоден, тут треба не прогаяти момент, - промовив громадянин у береті, і обмочивши великі губи в пишній шапці свіжого пива, приєднався до нашого столика.

- Ви дозволите? – ввічливо спитав він. І представився:

– Володимир Беркутов, літератор.

Він мав велике обличчя з важким підборіддям. Ніс його був великий і нерівний.

- Клен Станіслав, - назвав себе брюнет і меланхолійно посміхнувся.

Я назвав себе.

Потиснувши мою руку маленькою долонькою, Станіслав Клен продовжив:

- Адже в одній лише крапельці дощу можна побачити багатогранний та неосяжний світ. А мені навіть довелося познайомитися з духом чи, якщо хочете, істотою із цього світу.

- Із потойбічного світу? - прогримів басом Беркутов. – Це цікаво…

Він сьорбнув, роздер сухе тіло тарані і потім відпив нову порцію жовто-пінного напою.

- Може розкажете? - запропонував я, зацікавившись міркуваннями Станіслава Клена.

Той зітхнув і, так і не відпивши жодної крапельки зі свого кухля, відповів:

– А чому ні? Тільки це трохи сумна історія.

– Сумна – якраз для осені, – усміхнувся Беркутов.

- Історія буде про жінку та про кохання.

- Цікава тема, - знову сказав Беркутов. – Але вибачте, більше не перебиватиму.

***

- Цю дівчину я виявив неподалік від свого гаража в неглибокій балці, серед лопухів, сміття та битої цегли, - почав свою розповідь Станіслав Клен. - Вона лежала виснажена, розбита, але подавала ознаки життя. На ній зовсім не було  одягу. Але ось що дивно: вона зовсім не здавалася голою або, як вважають за краще писати, оголеною. Навіть такий її вигляд здавався вельми природним та пристойним.

Коли я нахилився до неї, то зустрівся з поглядом світлих заплаканих очей.  Так мені здалося на початку. Я почав піднімати її, і вона обвила мої плечі гнучкими та ніжними руками. За спиною її виднілися блакитні крила, зовсім прозорі, крізь них можна було провести рукою.

Я запропонував поїхати до лікаря.

- У жодному разі, - заперечила вона. - Жодний ваш лікар не допоможе. А допомогти мені можете лише ви.

Станіслав зітхнув, провів рукою по щоці і продовжив.

- Так і не дійшовши до гаража, я поніс дивовижну незнайомку додому. Пам'ятаю, що я запропонував їй задля пристойності щось накинути на себе. Вона відповіла, що в тому немає потреби, що окрім мене її все одно ніхто не бачить. Я піднімався сходами до своєї квартири, і мені здавалося - в моїх руках хмара.

Вдома я поклав Вету (так вона просила себе називати) на диван і добре оглянув її. Я зрозумів, що вона була істотою з іншого, горяного світу. Зовні вона нічим не відрізнялася від земних жінок, була тендітної статури, легкою, наче пушинка.

Я кинувся до аптечки, але вона зупинила мене.

- Стасе, ліки земні мені зараз не допоможуть. Для цього я маю бути людиною. Ти просто ляж поруч і обійми мене. І ще - приклади свої долоні до моїх ран. І станеться диво!