Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

– Народ, народ!! – почала Аліна голосно верещати. Першою думкою в Яковенка було, що Антона понесло і він почав коїти щось зовсім дурне, проте якби ж. – Путін сдєлал екстрєнноє об’явлєніє! Ето во всєх новостях!

Тиша та скутість швидко закінчились і всі студенти згуртовано нависли над телефоном Аліни. З кожною хвилиною, коли лисуватий президент Росії у червоній краватці, на фоні двох російських прапорів, вкладав брудну брехню у вуха своїх співвітчизників, ставало страшніше. Він розжарював градус напруги і відчувалось, що може бути зараз щось невиправне. Серця калатали у всіх, а у Аліни навіть почали тремтіти руки, через що вона поклала свій телефон собі на коліна. Путін почав казати про дружні республіки Донбасу, які його прохали про допомогу, і в цей час Діма смикнув Наста за плече.

– Коли він договорить, ходімо в коридор, я дещо повинен у тебе забрати.

Наст просто кивнув, не відриваючи погляду від сатани у червоній краватці. «Мною прінято рєшеніє о началє провєдєнія спєціальной воєнной опєраціі».

– Твою ж… – почала Женя, чиї руки були у крові Вохи, якого вона обробляла після бійки.

– Кончєнноє чмо! – майже плачучі, додала Аліна, яка вже здригалась ледь не всім тілом.

Наст в той час так і не зрозумів нічого. «Ну хай він там якусь операцію для захисту Донбасу хоче провести, так у нас така операція вже вісім років триває, може просто зараз він офіційно визнає там щось і буде більше своїх військ туди відправляти і все», – заспокоював себе хлопець. Раптом Діма ще раз смикнув його за плече.

– Ходімо, Насте, скоріше.

Чорнявий хлопець рушив за Дімою, який майже вів його за руку крізь натовп. Наст намагався поглядом спіймати Ліру серед п’ятнадцятьох інших студентів. Він побачив її вже в коридорі. Дівчина швидко одягала білу курточку та збиралася вийти з квартири.

– Ліро, – звернувся Наст до дівчини. – А тебе заберуть?

– Та ні, батько на чергуванні. Спробую таксі викликати.

– Добре, але якщо там не вдасться, я зможу тебе підвезти, ти десь поруч живеш?

– У Сєвєродонецьку. А у тебе права є?

– Ні… – Наст не очікував, що дівчина живе в іншому місті, хай воно і було поруч. – Але я вмію водити.

– Ага, сьогодні навчився, – злісно вліз Діма, який знов пасивно-­агресивно спостерігав за діалогом. – І ледь мене не вбив. Короче, чувак, мені потрібно забрати все, що в тебе залишилось.

– Все? Це ми типу більше не партнери?

– Типу так, але це на якийсь невизначений термін, гадаю дня на два-три, потім знову почнемо, але у більших масштабах. Якщо буде все гаразд з тобою.. Ну і зі мною також, – додав він наприкінці.

– Ну добре, – якось розгублено відповів Наст, для якого занадто багато подій сталося за одну лишень добу.

– А у чому ви партнери? – насупившись, поцікавилася Ліра, яка вже стояла у білих «UGG», білій курточці, синіх джинсах, в білій шапці та рукавичках. Її темне волосся красиво спадало на плечі та спину, а зелені очі з цікавістю дивилися на Наста.

– Ми продаємо наркотики: я продаю, а він зберігає в особливо крупних розмірах, – зумисне сказав Діма. Його метою було не відлякнути від себе Ліру, тому що всі і так знали про його роботу, а відвернути її підвищену, як йому здавалось, увагу від Наста. Йому це вдалося.

– А‑а… ясно, – сказала вона, і, швидко повернувшись, відкрила вхідні двері і пішла сходами на вихід.

– Ліро, зачекай! – пішов за нею Наст. – А якщо таксі не викличеться?

– Піду пішки! Допомогу від тих, хто розповсюджує та сприяє розповсюдженню наркотиків, я не приймаю.

Наст так і стояв, дивлячись, як дівчина, здавалося б ідеальна для нього у всьому, йде, вислизає від нього як пісок між пальцями. Найгірше було те, що Наст повністю поділяв її думки щодо заборонених речовин, але він справді брав в цьому участь, щоб мати змогу сплатити рахунок в ресторані «Шале», як це робив її брат-бородань, або сплатити таксі, якщо в цьому буде потреба, або, ще краще – накопичити на власну для них із дівчиною автівку. Це було замкнене коло. Діма нарешті був задоволений.

– Чувак, тепер ти відчуваєш як це.

– Якби ти трохи притримав язика за зубами, не довелось би нічого відчувати.

– Тцц… – цокнув глузливо той, похитавши головою.

– Ходімо, я тобі нарешті віддам все, – засмучено сказав Наст, в той час як більшість студентів вже підійшли в коридор і почали взуватись та одягатись.

– Мені здається, потрібно тобі трохи пришвидши… – почав Діма, як раптом:

«ССССССЩШЩШЩШ» – почало неймовірно голосно свистіти щось на вулиці – студенти впали на підлогу й закрили голови руками. «БУУУМ» – пролунав вибух і стіни затремтіли, а меблі та настінні прикраси заходили ходором.

– ТВОЮ МАТЬ!! – заверещала Аліна і вибігла у під’їзд. За стадним інстинктом побігли й інші, наступаючи одне одному на ноги та штовхаючись у дверному отворі.

Наст досі лежав на підлозі, прикриваючи потилицю руками. Його трясло. Жодного разу він не чув подібного. В нього вперше у свідомому житті сталося враження, що прямо зараз він помре. Діма, як виявилося, вже втретє чи вчетверте поспіль штовхав його у спину:

– Насте, Насте, Насте, вставай, вже всі пішли, Насте! – намагався докричатись до нього Діма.

Чорнявий хлопець встав і пригадав, що внизу його батько, сам. Він швидко зібрав свої думки до купи, і побіг униз, а Діма за ним. Заходячи в квартиру, Наст відчув запах диму та побачив його під стелею.

– Діма, зачекай мене тут, – сказав Яковенко, залишаючи друга стояти у під’їзді.

Прикривши двері, Наст підбіг до батькової кімнати, де той відчинив вікна на розорювання і, поставивши залізну урну в центрі кімнати, палив у ній якісь документи.

– Збирай речі, синку, ти поїдеш до Львова, – сказав батько, не підіймаючи очей на нього. – Якщо ці тварюки дійдуть до Львову, поїдеш у Польщу, в мене там є знайомий, пару тижнів він, гадаю, дозволить залишитись у нього.

– Куди дійдуть, ти про що, тату?