Читати книгу - "Делілло Дон. Зеро К"

— Атмосферно, так. Хвилину панує затишшя. Потім світло в небі, звуковий удар й ударна хвиля — і до російського міста входить стисла реальність, яка б оповила таємницею, якби знічев'я не була така реальна. Це насування природи, її порядкування нашими зусиллями, нашою передбачливістю, кожною винахідливістю, яку ми можемо домогтися задля свого захисту. Метеорит. Челябінськ.

Він посміхнувся до мене.

— Скажи це. Давай. Челябінськ,— сказав він.— Не дуже далеко звідси. Насправді досить близько, якщо щось можна назвати близьким у цій частині світу. Люди квапляться від кімнати до кімнати, збираючи цінні документи. Вони готуються піти туди, де безпечно. Вони садять котів і собак у контейнери для переноски.

Він спинився і замислився.

— Тут ми перевертаємо текст, ми читаємо новини навпак. Від смерті до життя,— сказав він.— Наші пристрої динамічно потрапляють до тіла і стають поновленими частинами та провідними шляхами, які потрібні, щоб знову жити.

— Це пустеля, де стаються дива? Ми тут, щоб повторити стародавні благочестя і забобони?

Його тішило чути, що я не збирався поступатися.

— Така незвична відповідь на ідеї, що намагаються протистояти спустошуваному майбутньому. Спробуй зрозуміти. Оце все станеться в майбутньому. Цьому майбутньому, цієї миті. Якщо не можеш умістити цю ідею, краще зараз їдь додому.

Я загадався, чи Росс прохав цю людину зі мною поговорити, просвітити мене, вправно, заспокійливо. Чи цікаво мені те, що він мав сказати? Я зловив себе на думці про прикру ніч і прийдешній ранок.

— Ми тут поділяємо відчуття, сприйняття. Ми вважаємо себе за трансраціональних. Саме місцеперебування, сама будова, наука, яка викривляє всі попередні переконання. Випробовування людської життєздатності.

На цьому він спинився, щоб вивільнити носовичок з кишені штанів і висякатися, беззастережно, із подальшими мазками та плямками, і це поліпшило моє самопочуття. Реальне життя, функції тіла. Я чекав, поки він завершить те, що казав.

— Ті з нас, які є тут, нічому іншому не належать. Ми випали з історії. Ми відмовилися від того, ким були та де були, щоб бути тут.

Він оглянув носовичок і старанно його склав. За мить він уклав квадратик до кишені.

— А де тут? — спитав він.— Непочаті запаси рідкісних мінералів і гуркіт громовиці нафтових грошей, пригнічувальні держави, порушення прав людини й посадові особи-хабарники. Мінімальний контакт. Відірваність. Знезаражування.

Мені хотілося розтлумачити мітки, набиті на його капцях. Вони могли бути ключем культурного родоводу людини. Із цим я нікуди не зрушив, почуваючи, як вітерець починає міцнішати, і ще раз чуючи голос.

— Місцина укріплена. Ми не в зоні, вразливій для землетрусів чи для їхнього рою, але тут є сейсмічні протизаходи в кожній деталі будови, із будь-яким з мислимих запобіжників проти збою системи. Артис буде в безпеці, і Росс, якщо вирішить її супроводжувати. Місцина укріплена, ми укріплені.

Бен-Езра. Треба подумати про його справжнє ім'я, ім'я при народженні. Треба форму самозахисту, спосіб лиходійно заповзти до його життя. Я хотів би дати йому тростину, щоб довершити картину, ціпок, цукровий клен, людина на лавці, обидві руки спочивають на вигнутому держаку, палиця перпендикулярна до землі, тупим кінцем поміж ніг.

— Ті, хто врешті-решт з'являться з капсул, будуть позаісторичними людьми. Вони звільняться від безживних ізоліній минулого, хвилин і годин згасання.

— І вони говоритимуть новою мовою, згідно з Россом.

— Мовою відокремленою, поза всіма приналежностями до інших мов,— сказав він.— Щоб навчитися якоїсь, уживленої в інших, що вже в кріоконсервації.

Система, що пропонуватиме нові значення, цілковито нові рівні сприйняття.

Це розширить нашу реальність, поглибить охоплення нашого інтелекту.

Це нас переробить, сказав він.

Ми пізнаємо себе, як ніколи раніше, кров, мізки та шкіру.

Ми зблизимо логіку і красу чистої математики в повсякденній мові.

Ніяких порівнянь, метафор, аналогій.

Мова, що не скорочуватиметься від якихось форм об'єктивної істини, які ми ніколи раніше не відчували.

Він говорив, я слухав, тема почала наближатися до нових величин.

Усесвіт, ось що воно було, ось що воно є, куди воно йде.

Розширення, прискорення, всесвіт, що безмірно розвивається, такий сповнений життя і світів понад нескінченними світами, сказав він.

Усесвіт, мультивсесвіт, так багато космічних безмірів, аж ідея повторюваності стає неминучою.

Ідея двох індивідів, що сидять на лавці в пустельному саду, розмовляючи, як оце ми, ти і я, слово за слово, за винятком того, що вони інші індивіди, в іншому саду, за мільйони світлових років звідси — ця ідея невідворотна.

Чи не був це випадок, коли старого занесло, чи то була спроба молодшого чинити спротив слизьким глузуванням, що саме мало значення?

У будь-якому разі я став думати про нього як про схибнутого мудреця.

— Лише людина хоче знати більше, а потім більше і більше,— сказав я.— Але правда також у тому, що ми не знаємо, чи це робить нас людиною. І кінця нема тому незнанню.

— Продовжуй.

— І кінця нема тому вічному нежиттю.

— Продовжуй,— сказав він.

— Якщо хтось чи щось не має початку, тоді я можу повірити, що він, вона чи воно не має кінця. Але якщо ти народився, вилупився чи проріс, тоді твої дні вже полічено.

Він на мить задумався.

— Найважчий камінь, який меланхолія може кинути в людину,— це розповісти їй, що вона дійшла кінця свого єства або що ніякого прийдешнього стану нема.

Я чекав.

— Сімнадцяте століття,— сказав він.— Сер Томас Браун[18].

Я ще трохи почекав. Але на тому зась. Сімнадцяте століття. Він полишив його мені, щоб відтоді відраховувати наш поступ.

Тепер дмухав справжній вітер, сад незворушний, моторошна нерухомість квітів, трави та листя, які опираються відчутному припливу вітра. Але місце дії не мляво непорушне. Є звучання і колір, блимання скрізь, сонце починає западати, освітлені дерева у проміжку миті дня, що дожеврював.

— Ти сидиш сам-один у тихій кімнаті вдома й уважно слухаєш. Що ти почуєш? Ані вуличного руху, ані голосів чи дощу або чийогось радіо,— сказав він.— Ти щось чуєш, але що? Це не звучання кімнати чи довколишній звук. Це щось, що могло б змінитися, тоді як твоє прислуховування глибшає, секунда за секундою, і звук тепер гучнішає — не гучнішає, а якось ширшає, сам себе підтримуючи й оточуючи. Що це таке? Розум, саме життя, твоє життя? Чи це світ, не матеріальна маса, суша і море, а те, що населяє світ, повінь людського існування. Гудіння світу. Ти сам його чув колись?

Я не міг вигадати для нього