Читати книгу - "З ним безпечно , То Софія"

Дамір 

Вечір був тихим. Один із тих, коли навіть повітря здається повільним, важким, але спокійним. Ми з Мілою сиділи на лавці біля корпусу — не надто близько до вогню, де діти ще досиджували, але й не в повній тиші. Вона мовчала, тільки пальцями крутила чайну ложку, яку забрала ще з їдальні. А я дивився на неї — уважно, не нав’язливо. Там, у її погляді, був цілий світ, але закритий, мов за склом. 

— Ти не мусиш нічого казати, — сказав я тихо. — Але я тут. Просто знай. 

Вона кивнула. І я побачив — її плечі трохи опустились. Вона розслабилась. Можливо, вперше за день. 

А потім усе зламалося. 

Я побачив його ще здалеку — постать на вході, силует у тіні, але я відразу відчув, що це не просто випадковий гість. Він ішов впевнено, нахабно, роздивлявся, поки не зупинився на нас. 

— От і ти, — сказав він, і його голос був огидно знайомим. Твердий, хриплий, ніби прокурений до дна. 

Міла стиснула мою руку. Я відчув, як вона похолола. 

— Антон, — прошепотіла вона. — Ти не маєш права тут бути. 

— Я маю, — він засміявся. — Бо ми ще не закінчили. А ти ховаєшся за чужими. За ним? Справді? 

— Іди геть, — сказав я, підвівшись. 

— А ти хто такий? Кухар із багатого будинку? — він наблизився, вже впритул. — Герой, блін. Захисник. 

Я не мав наміру битися. Справді. Але коли він смикнув Мілу за руку, коли я побачив, як вона здригнулась — щось клацнуло всередині. 

— Відпусти її, — сказав я. 

— Не командуй мені, малий... 

Удар був несподіваний, але не перший у моєму житті. Я встиг ухилитися, і далі вже не думав — просто діяв. Це було швидко, гаряче, розмитими спалахами. Один-два удари. Хтось кричав, Міла, здається. А потім ми обидва лежали в піску, дихали важко. Антон відступив, матюкаючись, і побрів у темряву, похитуючись. Я не гнався за ним. Просто сів. 

— Чорт... — пробурмотів я, притискаючи розбиту брову. 

Міла вже була поруч. Коліна в піску, руки тремтять, але вона витягає вологу серветку й ніжно торкається мого обличчя. 

— Навіщо ти... — прошепотіла вона. 

— Бо я не дозволю, щоб тебе хтось ще хоч раз образив. 

Вона мовчала. Серветка злипалася від крові, очі її блищали. Я побачив у них страх, біль, і щось ще — щось тепле, глибоке. 

Я не герой. Я просто хлопець, який не міг залишити її наодинці з минулим. 

І я точно знав — це ще не кінець. Але тепер вона не буде одна. І хай він тільки ще раз спробує з'явитись.