Читати книгу - "З ним безпечно , То Софія"

Дамір 

Коли все затихло, і навіть останні діти розійшлись по кімнатах, ми залишились біля корпусу вдвох. Вітер трохи піднявся — холодний, але свіжий. Міла принесла аптечку, і поки всі інші спали, ми сиділи на сходах. Вона мовчки обробляла мені брову, а я вдивлявся в ніч. 

— Ти злий? — її голос був тихий. Майже дитячий. 

— Ні. — Я подивився на неї. — Злий тільки на нього. І на себе трохи. 

— Чому на себе? 

— Бо не побачив одразу. Ти ховалась так добре, а я… Я ж поруч. Я мав зрозуміти. 

Вона зітхнула. Потім повільно сіла поруч, спиною до стіни. Вкрилася моєю худі — я зняв її ще тоді, як вона тремтіла після зустрічі з Антоном. 

— Я просто не хотіла, щоб це стало частиною мого нового життя. Щоб ти побачив ту мене. Стару. З ним. — Вона опустила погляд. — Але він не відпускає. 

Я мовчав. Не хотів розсипати це мовчання словами. Просто взяв її руку. 

— Міло, я не знаю, ким ти була до цього літа. Але я знаю, ким ти є зараз. І знаю, що ти сильна. Хоч іноді й не хочеш бути. 

Вона усміхнулась уголос — сумно. 

— Я втомилась бути сильною. 

— То не будь. — Я притяг її ближче. Вона поклала голову мені на плече. — Принаймні сьогодні вночі. 

Небо над нами було глибоке й чисте, як новий початок. І в тій тиші, під зорями, з її теплою щокою на моєму плечі, я зрозумів — я нікуди не піду. Навіть якщо її минуле знову постукає в двері. Бо вона стала для мене тим, що варто берегти, навіть якщо боляче. 

І хай ніч триватиме трохи довше.