Читати книгу - "З ним безпечно , То Софія"

Я сміялась за сніданком. Удавано. Автоматично. Кашу майже не їла — пересохло в роті. Іра дивилась на мене довго, без усмішки. Потім сказала: 

— Ти знову тікаєш. 

Я ковтнула чай. Гіркий. Навіть цукор не допоміг. 

— Іро, я не… 

— Але цього разу є хтось, хто не дасть тобі сховатися, — перебила вона. М’яко. Без злості, просто… правда. 

Я опустила очі. І їй не сказала нічого. Бо вона мала рацію. І це лякало ще більше.

***

Весь день я носила маску.
Говорила з дітьми. Вела активності. Усміхалась. Але всередині — порожнеча і гул, як після бурі.
Дамір був поруч. Але трохи осторонь. Не тиснув. Не питав. Просто був. І його мовчання боліло сильніше за будь-які слова. 

Я відчувала на собі його погляди. Не осудливі. Не образливі. Просто — теплі. Очі, які чекали. І я не знала, як бути з цим.

***

Повідомлення прийшло після обіду.
Невідомий номер.
“Тобі ще не страшно?” 

Я застигла. Серце стукнуло в горло. Потім ще раз. І ще.
Я тримала телефон, як би тримала змію — не рухаючись, не дихаючи. 

Не відповіла. Не показала. Не сказала.
Нікому. 

Бо якщо скажу — доведеться розповісти все. А я ще не готова. Не готова знову бути слабкою.

***

Увечері ми сиділи на пляжі. Море тихо дихало. Пісок був холодний.
Я обійняла себе за плечі — не від холоду, а щоб зібратися докупи. 

Дамір мовчав. Потім, нарешті, запитав: 

— Ти мені не довіряєш? 

Я не змогла відповісти одразу. Дивилась на його профіль у півтемряві. Спокійний. Чесний.
І мовчала. Бо не знала, що більше лякає — сказати "так" чи "ні". 

Бо "так" означало б впустити його ближче.
А "ні" — збрехати. І знову загнати себе в тінь.