Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

А прийдеться сказати. Адже над тим, хто «погано» висповідався, висить ще більше прокляття, ніж над тими, хто «погано» причастився. У мене стислось серце: доведеться все-таки признатися в своїй ганьбі...

І ось, фатальний час настав. Обливаючись холодним потом, я почвалав до темної сповідальні, де чекав на мене патер Рош. Ноги у мене тремтіли, і я почував себе, як «Спаситель, що ніс свого хреста» у мене над головою. Задивившись на нього, я боляче вдарився й заплакав.

— Отче, змилуйтесь надо мною. Я гидкий і мерзенний грішник.

— Що сталося, дитино моя? — спитав він лагідно, і мені стало ще тяжче. — Ти вимовив якесь брутальне слово?

— Ні, отче, значно гірше.

— Що ж там таке?

І  гріх злетів з моїх уст:

—  Я... я спав... з своєю бабусею.

Чи то мені здалося, чи ні, таємнича рафа аж задеренчала від сміху. А може, й від мого реву?

12

Настало свято тіла господнього. День був сірий, як і мертве тіло Ісуса, коли його зняли з хреста. Майже цілісіньку ніч я не спав, а коли трошки задрімав, мені приснилося немовлятко Ісус, ніби воно лежало поряд, міцно притулившись до мене пухкенькою щічкою. Я одразу ж прокинувся, боячись согрішити уві сні. Потім на мене найшов сумнів: чи не чиню я «безпутства», коли роздягаюсь перед сном? А може, я споглядав коли «нечистим» оком розп’яття або статую мадонни? Авжеж так, я вбачаю гріх у кожному своєму кроці й погляді, бо хочу не тільки «добре», а «відмінно» причаститись. Навіть на небі я шукаю ознаки і символи господньої милості до себе. Гляну на небо і думаю: «Якщо побачу хмаринку, схожу на обличчя святого Іосифа, значить, я чудово причащусь», і довго ото блукаю по небі несамовитими очима, жадаючи знайти хоча б бороду святого. Або знайду три камінчики на дорозі — за числом святої трійці — й загадаю собі: якщо влучу одним з них у вуличний ліхтар, то причащусь успішно. Та одразу ж відмовляюсь від цього, боячись вчинити кощунство.

Але в день причастя на мене находить дивний спокій, серце сповнюється любові, а в голові шугають гордовиті думки про те, що один я у всьому домі не вимагав сьогодні сніданку, теплої води або вичищених чобіт, що тільки я матиму високу і радісну честь вкусити від тіла господнього.

Ще звечора я добре почистив рот, і тепер не треба було думати, як відмовитися від сніданку. Невже дідусь сказав про все мамі? Адже вона не примушує мене їсти. Босий, я піднімаюсь до дідуся і бачу, що він готується супроводити мене до церкви. Хіба ж можна, каже, пропустити таку «церемонію». Бо хоч дід і дуже вразливий, та не злопам’ятний, і вже давно простив матушці Елізабет-Джозефіні за те, що вона вигнала його «з раю». В монастирі вирішили, що я вже занадто «великий» для білого костюма, — милосердне рішення, бо навіть білі туфлі і носки були для мене тяжкою проблемою! — їх дістав мій чудовий дідусь, сам не знаю як, адже в нього ні шеляга за душею; і коли я питаю у нього про це, він тільки здвигає плечима, даючи зрозуміти, що пішов на великі жертви заради мене. Пізніше знайшли заставну квитанцію... на синю вазу, що стояла у вітальні.

А тимчасом я з гордістю надягаю нові носки і туфлі. Ми виходимо з дідусем і незабаром наближаємось до церкви. Високий вівтар уквітчано білими лілеями, що справляє на мене надзвичайне враження, поки я сиджу на передній лавці поряд з Анджелло, зодягненим у білий матроський костюмчик. Рядом сидять шість маленьких дівчаток, одна з них, запнута білою вуалькою, причепленою до віночка з штучних квітів, весь час хихоче від нервового хвилювання— аж противно! Позад нас сидять батьки тих, хто причащається. Серед них і дідусь. Він сидить поряд з містером і місіс Антонеллі, дуже всім зацікавлений і, я гадаю, терпимий до всього, хоч він і зробив уже досить прикрий промах, забувши покропити себе свяченою водою. Я дуже радий, що дід тут, і знаю, що він хоче стати мені в пригоді. Та ось він нагинається і підбирає з підлоги рукавички місіс Антонеллі... або її молитовник.

Нарешті чути дзвіночок і меса починається. Я уважно слідкую за всім, читаю молитву і чекаю тієї хвилини, що відрізняє цю месу від усіх інших. Залишаються лічені секунди! Я весь тремчу. Ось уже й «Domtne, non sum diqnus»[12]. Я тричі б’ю себе в груди, потім стаю на тремтячі ноги і разом з Анджелло та іншими плентаюсь до вівтаря. Я відчуваю на собі погляди всього приходу, голова у мене йде обертом, а назустріч нам виходить патер Рош у пишному облаченні, з срібною чашею для причастя; та дарма намагаюсь я пригадати, як треба вклонитися хресту, і, щоб не осоромитись, закриваю очі, підводжу голову і, як вчила матушка Елізабет-Джозефіна, шепчу, шепчу одне тільки слово «Ісусе».

Я відчуваю в роті щось велике і тверде й здогадуюсь, що це облатка, яку я досі уявляв собі чимсь зовсім незвичайним. В роті у мене пересохло, і мені важко не те що проковтнути її, а навіть повернути язиком. Нарешті, я знову на своєму місці, червоний як рак, у скронях скажено стукотить, я стискаю їх руками і... ковтаю облатку, І диво! Нічого не сталося — я не відчув ніякої благодаті, жодної зміни в своїй душі. Мене охопив розпач. Невже я «погано» причастився?.. Ні, ні... я гаряче беруся за молитовник, читаю молитву і заспокоююсь. Підводжу голову і бачу Анджелло, що лагідно всміхається до мене, чую позаду кашель дідуся і знову набираюсь сили і мужності. Я гордий з того, що виконав важливий обряд, і разом з усім приходом читаю молитву після меси.

Коли я вийшов з похмурої церкви, яскраве сонце засліпило мені очі; монастирські сестри щиро поздоровляли мене, а дідусь і всі члени сім’ї Антонеллі почали гаряче обіймати й цілувати. Мій дорогий родич уже встиг подружитися з ними і навіть причарувати їх. Він представив мене містеру і місіс Антонеллі, їх старшій дочці Кларі та дядькові